— Серйозно, Теде? Це ваше пояснення?
— Це правда.
— Подвійна доза димедролу?
— Що ти маєш на увазі, Меллорі?
Він видушує усмішку, проте його очі благають мене припинити розпитування.
Але тепер я вже не можу зупинитися.
Я ще маю поставити найбільше запитання.
Запитання, яке все пояснить.
— Чому ви не сказали мені, що Тедді — це дівчинка?
Я дуже ретельно спостерігаю за реакцією Керолайн, і якщо вона щось і виявляє, то це якесь лицемірне обурення.
— Ну, перш за все, ми вважаємо формулювання твого запитання образливим. Ти розумієш чому?
— Я бачила його в душі. Після купання. Невже ви думали, що я ніколи не дізнаюся?
— Майже так і вийшло, — сумно мовить Тед.
— Це не таємниця, — каже Керолайн. — Ми, звісно ж, не соромимось його ідентичності. Просто не знали, як ти це сприймеш. Очевидно, що Тедді народився дівчинкою. І впродовж трьох років ми виховували його як дівчинку. Але потім він дав нам зрозуміти, що ідентифікує себе як хлопчика. Тож так, Меллорі, ми дозволили йому виражати свою стать за допомогою одягу й зачіски. І, звичайно ж, дозволили вибрати якесь маскулінне ім’я. Він обрав ім’я свого тата.
— Про трансгендерних дітей так багато цікавих досліджень, — говорить Тед, а його очі все ще благають мене: будь ласка, будь ласка,
І що найбожевільніше: я думаю, вони й справді сподіваються, що я вдаватиму, ніби все це нормально.
— Ви хочете сказати, що ваша п’ятирічна дитина — трансгендер, і це й досі жодним чином не випливло?
— Ми розуміли, що ти це так сприймеш, — каже Керолайн. — Ми знали, що в тебе сильні релігійні переконання…
— У мене немає жодних проблем із трансгендерними людьми…
— То нащо ти здіймаєш стільки галасу?