Приховані малюнки

— На малюнках Ані маленька дівчинка женеться за кроликом. Дівчинка йде за білим кроликом у долину. А тепер згадайте мою співбесіду, Керолайн. У той день, коли я вперше прийшла сюди, у вас на холодильнику висів один із малюнків Тедді. На ньому був зображений білий кролик. Можливо, він пам’ятає більше, ніж ви собі думаєте.

— Її малюнки брехливі. Їм не можна довіряти.

— Я витратила чимало сил, намагаючись у них розібратися. Але думаю, що нарешті склала їх у правильному порядку — у теці на тумбочці. Вони точно показують, що сталося.

Керолайн дістає із сумки шматок гумового джгута. Вона розтягає його обома руками, немов готується обв’язати ним мою руку. Але потім цікавість бере гору. Жінка підходить до тумбочки, розкриває теку й починає гортати сторінки.

— Ні, ні, послухай, ці малюнки дуже необ’єктивні. Це її версія того, що сталось. А якби ти подивилась на мою версію? На повну картину? Ти б краще зрозуміла.

— І яка ж повна картина?

— Я не кажу, що не почуваюсь винною. Я почуваюсь винною. Мене мучать докори сумління. Я не пишаюсь тим, що сталося. Але вона не залишила мені вибору.

— Покажіть мені, що ви маєте на увазі.

— Тобто?

— У шухляді тумбочки є блокнот і олівці. Намалюйте те, що сталося. Покажіть мені свою версію цієї історії.

Бо я мушу якомога довше тягти час.

Час, за який Адріан доїде додому, прийде сюди, постукає у двері й запідозрить, що тут щось дуже й дуже не так.

І скидається на те, що Керолайн хоче це зробити! Схоже, вона загорілась ідеєю розповісти мені свою версію історії. Але ця жінка достатньо розумна, щоб здогадатися, що нею маніпулюють.

— Ти намагаєшся змусити мене звинуватити саму себе. Ти хочеш, щоб я намалювала зізнання, в картинках, щоб поліція знайшла їх і заарештувала мене. У цьому замисел?

— Ні, Керолайн, я просто хочу зрозуміти, що сталося. Чому Тедді треба було рятувати?

Вона бере джгут і заходить ззаду за мій стілець. Але їй ніяк не вдається зав’язати джгут навколо мого плеча. У неї дуже трусяться руки.

— Іноді вона залазить мені в голову, і це схоже на панічну атаку. Але це минає за одну-дві хвилини.

Вона сідає на краєчок мого ліжка й ховає обличчя в долонях. Глибоко вдихає, наповнюючи легені повітрям.

— Я не чекаю від тебе жодного співчуття, але мені це справді дуже далося взнаки. Це ніби нічне жахіття, яке не закінчується.

Вона уривчасто дихає. Обхоплює руками коліна й щосили стискає їх, ніби може зусиллям волі змусити себе заспокоїтись.