У мене ще є варіанти. Мої ноги не зв’язані. Є шанс, що я зможу встати, але тоді стілець буде прив’язаний до спини, як панцир у черепахи. Рухатимусь я повільно й незграбно, але сама можливість ходити повністю не виключена.
Я можу повертати голову ліворуч і праворуч. Мені видно досить далеко на кухню, щоб розібрати цифри на світлодіодному годиннику мікрохвильовки: 11:07. Адріан має повернутися близько опівночі. Він обіцяв зайти до мене. А раптом хлопець постукає у двері котеджу, а ніхто не відповість? Чи є шанс, що він таки спробує проникнути всередину?
Ні, не думаю.
Хіба що я зможу подати йому сигнал.
Я не дотягнуся до своїх кишень, але не сумніваюсь, що вони порожні. Ані телефона. Ані ключів. Ані електрошокера. Зате на кухні є повна шухляда ножів. Якби вдалось якимось чином дістати ножа й перерізати пута, я позбулась би стільця й мала б зброю.
Ставлю ступні на підлогу й нахиляюсь уперед, намагаючись встати, але центр ваги тягне назад. Я розумію, що моя остання надія — це кидок уперед із достатнім імпульсом для того, щоб підвестись. Правда, я боюсь, що зроблю занадто різкий рух і впаду на підлогу.
І поки збираюсь із духом, щоб спробувати, чую кроки знадвору, які піднімаються старими зачовганими сходами. Потім двері розчиняються всередину, і Керолайн вмикає світло.
На ній та сама сукня з круглим вирізом, що й раніше, але тепер на руках ще й сині латексні рукавички. Вона тримає одну зі своїх симпатичних екосумок із супермаркету — з такими ви ходите в гастроном, щоб уберегти океани від засмічення пластиком. Схоже, Керолайн здивована, що я отямилась. Жінка кладе сумку на кухонний стіл і починає викладати її вміст: запальничку для гриля-барбекю, металеву чайну ложку й крихітний шприц із помаранчевим ковпачком.
Увесь цей час я благаю її, але слова в мене не виходять, тільки звуки. Вона намагається все ігнорувати й зосередитись на тому, що робить, але я бачу, що дратую її. Зрештою вона простягає руку мені за голову й ослабляє лямку. Я викашлюю мокрий кляп, той скочується на коліна, а потім плюхається на підлогу.
— Не здумай кричати, — каже вона. — Говори нормальним голосом.
— Навіщо ви це зі мною робите?
— Я намагалася влаштувати тобі чудові проводи, Меллорі. Приготувала свій фірмовий салат із морепродуктів. Розвішала гірлянди. Ми з Тедом навіть зібрали тобі вихідну допомогу. Заробіток за місяць. Хотіли зробити сюрприз завтра вранці у вигляді чека. — Вона сумно хитає головою, а потім дістає із сумки маленький поліетиленовий пакетик із білим порошком.
— Що це?
— Це героїн, який ти поцупила з дому Міці. Учора ввечері, коли нишпорила в її спальні.
— Це неправда…
— Та ні, Меллорі, усе так і є. У тебе чимало невирішених проблем. Ти вдавала із себе студентку університету, зірку легкої атлетики — звідси й уся ця нервовість. А тут ще й шок через втрату роботи, втрату зарплати
Я розумію, що насправді вона в це не вірить — просто репетирує «легенду». А Керолайн веде далі:
— Ти відчайдушно потребувала дози і знала, що Міці вживала, тож проникла в її дім і знайшла там заначку. Однак не знала, що її героїн був змішаний з фентанілом. Дві тисячі мікрограмів достатньо, щоб звалити коня. Опіоїдні рецептори переповнились, і ти перестала дихати.
— Це те, що ви розкажете поліції?
— Це такого висновку вони дійдуть. На підставі твоєї історії. І розтину. Завтра вранці я постукаю у ці двері, щоб поцікавитись, чи не потрібна тобі допомога із пакуванням речей. Коли ти не відповіси, скористаюся своїм ключем, щоб зайти всередину. Я знайду тебе в ліжку з голкою, яка стирчатиме з твоєї руки. Закричу й покличу Теда. Він битиме тебе в груди й намагатиметься робити серцево-легеневу реанімацію. Ми зателефонуємо в 911, але медики скажуть, що ти мертва вже кілька годин. Вони скажуть, що ми нічого не могли вдіяти. А оскільки ми такі хороші люди, то потурбуємось про твій належний похорон і надгробок. Поруч із сестрою. Інакше всі витрати ляжуть на плечі Рассела, а це якось несправедливо.