Як далеко вона зайде, щоб захистити свою таємницю?
Там, у котеджі, чується ще один постріл. Я хочу сподіватися на краще. Я хочу вірити, що Тед якимось чином вирвав зброю у своєї дружини. Можливо, в останні миті свого життя він дав нам із Тедді шанс утекти.
Але якщо йому це не вдалося — що ж, у мене ще є час, щоб усе виправити. Я швидко бігаю. Була ж шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Мчу до будинку, забігаю на задній двір — і, слава Богу, розсувні скляні двері на кухню не замкнені.
Я заходжу в будинок і замикаю за собою двері. На першому поверсі темно. Біжу через їдальню й піднімаюсь задніми сходами на другий поверх. Вриваюсь у спальню Тедді, але світло не вмикаю. Скидаю ковдри й трясу його, щоб розбудити.
— Вставай, Тедді, нам треба йти.
Він відштовхує мене і заривається обличчям в подушку, але нянькатись нíколи. Я стягую його з ліжка, і дитина щось незадоволено бурчить крізь сон.
— Меллорі!
Керолайн уже всередині будинку, гукає мене з вітальні. Чую, як вона піднімається дерев’яними сходами. Я біжу в інший бік і повертаюсь задніми сходами на кухню. Тедді важить не більше вісімнадцяти кілограмів, але я мало його не впускаю. Перекидаю малого через плече, хапаю міцніше й вибігаю на задній дворик.
У дворику абсолютно тихо. Чути тільки легенький плюскіт води в басейні, випадкові трелі цикади та моє важке дихання. Але я знаю, що Керолайн наближається. Вона або йде всередині будинку, або скоро з’явиться з одного чи з другого боку. Мій найбезпечніший шлях — уперед, у Зачарований ліс. Якийсь час доведеться бігти двором, але я не думаю, що Керолайн стрілятиме в мене, поки я несу Тедді. А щойно ми доберемося до дерев, то зможемо втекти.
Ми з Тедді все літо досліджували цей ліс. Знаємо всі стежки, короткі шляхи й тупики, а місячного світла якраз досить, щоб присвітити нам дорогу. Міцніше стискаю його тіло, а потім кидаюсь у зарості ожини, продираюсь крізь гілки, лози й кущі, аж поки ми не опиняємось на знайомому місці Дороги з жовтої цегли. Стежка йде зі сходу на захід, паралельно заднім дворам Еджвуда. Ми йдемо нею до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а потім я звертаю в Ущелину Дракона. Чую, як за спиною гупають кроки, але в темряві я втратила відчуття масштабу й перспективи. Не можу сказати, чи Керолайн дихає мені в шию, чи вона десь за сто метрів од нас. А ще я чую слабке виття поліційних сирен — занадто пізно. Якби просто побігла до Квіткового палацу, то вже була б у безпеці.
Але я міцно тримаю Тедді на руках — і це найважливіше. Не дозволю, щоб із ним щось сталося.
Королівську річку стає все чутніше в темряві, і її шум приглушує мої кроки. Але потім ми виходимо на Моховий міст, і я не впевнена, що зможу це зробити. Колода надто вузька й поросла мохом, тож я не зможу перенести по ній Тедді на той бік.
— Послухай мене, Ведмежатку. Мені треба, щоб ти йшов своїми ніжками.
Він хитає головою і ще міцніше притискається до мене. Він не знає, що відбувається, але дуже наляканий. Я намагаюся зсадити дитину додолу, але маленькі руки міцно тримають мене за шию. Здалеку долинає все більше поліційних сирен, мабуть, зараз вони вже дісталися обійстя Максвеллів. Найімовірніше, хтось із сусідів почув постріли й викликав поліцію. Але вона надто далеко й не допоможе мені.
Вузьке лезо білого світла прорізається крізь ліс. Промінь ліхтарика на електрошокері Керолайн. Я не знаю, виявила вона мене чи ні, просто мушу рухатись далі. Міцніше притискаю до себе Тедді й роблю перший крок по колоді, потім — наступний. Я розрізняю форму колоди, але всієї поверхні мені не видно. Не можу визначити, які ділянки гнилі чи вкриті слизьким мохом. Під нами мчить вода завглибшки з метр. Із кожним кроком переконуюся, що таки зісковзну з якогось боку, але якимось дивом усе ще просуваюсь. Я продираюсь цією стежиною до підніжжя Гігантської бобової стеблини, аж тут мої руки відмовляють. Я більше не піднесу Тедді й сантиметра.
— Хлопчику, треба, щоб ти сам пройшов цю частину. — Я вказую на наш сховок серед гілок дерева. — Ну ж бо, ти маєш туди залізти.
Він не може рухатись, бо ніби аж скам’янів. Зібравши останні сили, я заштовхую його на дерево, і, на щастя, Тедді хапається за гілку, щоб утриматись. Я підштовхую його знизу, і він повільно, із зупинками, починає рухатись.
Промінь ліхтарика ковзає по підніжжю дерева — Керолайн біля річки, вона наближається. Я хапаюсь за найнижчу гілку й підтягаюсь, лізу за Тедді аж до тієї гілляки, яку ми називаємо Вершина Хмари. Треба було б залізти ще вище, але вже нíколи, і я боюсь зчинити шум.
— Усе добре, — шепочу я. Обхоплююю його рукою за пояс, міцно притискаю до себе й нахиляюсь до вуха. — Тепер нам треба стояти дуже тихо, добре? Ти в порядку?
Малий не відповідає. Його тіло тремтить, воно напружене, як стиснута пружина. Він наче розуміє, що ні, ми не в порядку, щось дуже й дуже погано. Я дивлюсь на землю і шкодую, що не залізли ще вище. Ми піднялись усього метрів на три, і коли Керолайн піде цією стежкою, то йтиме просто під нами. Якщо Тедді хоча б схлипне…