— П’ять хвилин уже минуло?
— Майже, — відповідаю я.
Коли повертаюсь до Міці, вона вже минає двір.
— Не змушуй мале янголятко чекати. Ідіть і ласуйте своїм морозивом.
— Зачекайте, а як же решта тієї історії?
— Немає ніякої решти. Коли Енні померла — чи пропала безвісти, хто знає, — її сім’я зробила з котеджу садовий сарай. Туди нікого не пускали. Відтоді так і повелося і тривало сімдесят із гаком років. Аж до цього місяця.
Керолайн повертається додому мінівеном, повним продуктів, і я допомагаю їй вивантажувати й розпаковувати всі сумки. Тедді нагорі, у своїй спальні, малює, тож користуюсь можливістю щось дізнатись про історію Міці.
— Я ж тобі казала, що вона звихнута, — каже Керолайн. — Вона вважає, що поштар, тримаючи над парою, відкриває рахунки по кредитках, щоб дізнатися її кредитні рейтинги. Вона параноїчка.
— Вона казала, що було вбито жінку.
— Вісімдесят років тому. Це дуже старий район, Меллорі. Тут у кожній хаті свій жахастик. — Керолайн відчиняє холодильник і кладе в контейнер для овочів шпинат, капусту й пучок редиски, на корінні якої налипла земля. — До того ж попередні власники прожили тут сорок років, тож у них явно не виникало жодних проблем.
— Дійсно, так і є. — Я засовую руку в полотняну сумку для продуктів і витягаю упаковку з шести пляшок кокосової води. — Правда, вони використовували котедж як сарай для інструментів, еге ж? Там ніхто не спав.
Схоже, Керолайн роздратована. Я відчуваю, що в неї був довгий день у клініці ветеранів, і їй не дуже подобаються ще запитання на порозі дому.
— Меллорі, ця жінка, мабуть, вжила більше наркотиків, ніж усі мої пацієнти разом. Я дивуюсь, що вона й досі жива, але з розумом у неї точно не все гаразд. Вона — це навіжене, гарячкове й параноїдальне руйновище. І як людина, котра несе відповідальність за твою тверезість, я хочу наполегливо порекомендувати обмежити з нею будь-які контакти, гаразд?
— Так, розумію, — запевняю я і якось ніяковію, бо ще трохи — і Керолайн нагримає на мене. Далі я вже мовчу, просто відчиняю буфетну й викладаю туди коробки з рисом арборіо, кускусом і цільнозерновими крекерами. Складаю мішечки й пакети з вівсяними пластівцями, сирим мигдалем, турецькими фініками й дивними зморщеними грибами. Коли все розпаковане, кажу Керолайн, що вже йду. А вона, мабуть, відчуває, що я й досі засмучена, бо підходить і кладе руку на плече.
— Послухай, у нас на другому поверсі є пречудова гостьова спальня. Якщо схочеш туди перебратися, ми тільки зрадіємо. Тедді буде на сьомому небі від щастя. Як тобі?
І якимось чином, оскільки однією рукою вона вже обвила мене за стан, це перетворюється на такі собі обійми.
— Мені там добре, — кажу їй. — Я рада, що маю власний простір. Це чудова практика для життя в реальному світі.
— Якщо передумаєш, просто скажи. Тобі