Світлана жила за якимись своїми правилами у доволі химерному, власноруч сконструйованому світі. Вона обожнювала усілякі казки та міфи і там черпала свої маревні ідеї. Тож жила вона в щільному оточенні ельфів, гномів, ундин та схожої чортівні вітчизняного походження. Побачити домовика для неї було раз плюнути. А щодо привидів, то їх, судячи з її розповідей, розвелося в квартирі, як люду в метро у час пік. Ще вона стверджувала, що бачить майбутнє.
Першого ж дня, коли Свєтка шастала між кімнатами, переносячи речі, я запитав:
— Ти на мене не в образі? Що я зайняв твою кімнату?
Вона, знявши білого плюшевого медведика з книжкової полиці, тільки заперечливо хитнула головою і преспокійно відказала:
— Ні… Я знала, що так буде. Мені було видіння.
Я здивовано глипнув на неї і, склавши руки на грудях, не без сарказму запропонував:
— Якщо ти така провидиця, розкажи і мені що-небудь про моє майбутнє…
— Ну, якщо хочеш… — Свєтка, притисла медведика до себе і всілася на ліжко, схрестивши ноги. Заплющила очі й застигла майже так, як любив застигати мій учитель Дама.
Потім, вийшовши з задуми, закинула голову догори і, задивившись у стелю, повільно проказала:
А потім здригнулася, подивилася мені просто в очі й закінчила пошепки:
— Вона лежить там не жива… Наречена то твоя!
Я, вдивляючись у її прозоро-зелені очиська, теж здригнувся. Від її серйозного погляду мене аж пробрало морозом.
А потім я прийшов до тями:
— Що за дурню ти верзеш! Це ж казка… Пушкіна…
Світлана знизала плечима:
— Твоє діло… Можеш не вірити! Та я
ebooksa