Ангеліна до Світлани ставилася поблажливо. Тому ніяк не обривала її фантазій. Та й узагалі дозволяла їй забагато зайвого. Взяти хоча б фарбоване у червоне волосся і дикуватий зелений прикид!
Поблажливо вона ставилася і до ще одного члена дивакуватої сімейки. Це був рудий зухвалий кіт на ім’я Костянтин. Він мав хитру бандитську морду і гуляв, як належить котам, «сам по собі», примудряючись невідомо яким чином регулярно повертатися додому аж на п’ятий поверх. Часто-густо забіяка несподівано з’являвся з роздертим вухом, або ще з якоюсь бойовою відзнакою. Він по-хазяйському дряпав шпалери в передпокої і любив тайкома гуляти кухонним столом, залишаючи акуратні брудні сліди від лапок.
Свєтка стверджувала, що розмовляє з ним. А також, що кіт подорожує паралельними світами.
7
В Запоріжжі Ангеліна мене влаштувала в школу-інтернат, де працювала. Школа була за містом, тому до інтернату і додому ми їздили службовим підстаркуватим «уазиком», який розвозив співробітників. Майже всі вчителі жили у місті, як і ми. Свєтка теж чомусь відвідувала інтернат, а не навчалась у звичайній школі. Либонь, таку дивну дівчину, як вона, Ангеліні було краще тримати при собі.
Я часто запитував себе: чому я тут опинився? Невже у мене не було іншого шляху? Та, мабуть, таки не було… Перш за все, мені не хотілося потрапити до пазурів Кульгавого, а по-друге, мені було потрібно дізнатися якнайбільше з того, що знає Ангеліна. А в тому, що вона щось знає про мене, я не мав сумніву.
Про всяк випадок я вирішив поки що не світитися, тому коли Ангеліна почала заповнювати документи, я безсоромно збрехав.
— Петренко Арсеній Іванович, — не зморгнувши оком, проказав я, приписавши собі до вигаданого прізвища ще й вигадане по-батькові.
Ангеліна підняла на мене здивований погляд, замислилася на хвильку, зітхнула й заходилася записувати.
Про свої відмінності від звичайних людей та про перебування в ордені я теж вирішив не розпатякувати.
Школа була звичайною, дуже схожою на ту, в якій я колись навчався в Києві. Навіть приміщення були побудовані за тим самим планом. Єдиною відмінністю було те, що до шкільного корпусу додавався ще один — для проживання. Учні теж були звичайні — гамірливі та безтурботні.
На перший урок Ангеліна завела мене до класу і відрекомендувала:
— Це новий учень, Арсеній. Навчатиметься у вашому класі.
Дівчата на першій парті глипнули в мій бік і, нахилившись одна до одної, зашушукали і захихотіли.
— Вливайся в колектив! — усміхнулася Ангеліна і пішла.
Я пройшов до вільного місця у середньому ряду і сів біля Свєтки.
— У нашої Блаженної накінець з’явилася пара! — прогундосив здоровань з останньої парти, і всі зареготали. Особливо гучно — дві подружки з першої.
Свєтка нахилилася до мене і пояснила:
— На першій парті оту білявку з довгими кучериками звати Любочка, вона наша «красавіца», а ту другу, довгоносу — Вітка. А ото ржав — Гібон, якого звати Дімон. Придурок рідкісний…
Перед наступним уроком Любочка з Віткою вигулькнули перед нашою партою. Я уважніше придивився до Любочки. Як на красуню, в неї були заблизько посаджені очі, але в цілому вона була симпатичною. На тлі ж непоказної Вітки вона і зовсім видавалася справжньою королевою: яскрава та гордовито-самовпевнена. Інколи зухвалість із лихвою компенсує зовнішні недоліки…
ebooksa