- Один момент. Я ж обіцяв вам каву.
Він тричі плеснув у долоні (вигляд у нього був, як у фокусника, який ось зараз продемонструє чудо), одна із стін
кабінету з полицями і масками несподівано відсунулась, і в кабінет безгучно зайшов маленький робот, схожий на
пустотливого підлітка.
- Хлопчику, ходи-но сюди, - покликав господар.
- Він що у вас, не виріс? - киваючи на робота, запитав Х’ю.
- Гадаю, що вже й не виросте, - в тон йому відповів професор. - Не люблю і терпіти не можу стандартних
роботів - надто вони громіздкі і, головне, високі. Глянеш на такого металевого гевала - і острах тебе бере. А мій
маленький хлопчик, -а я його так і зву - Хлопчик, ще дитина і нікому не загрожує. З таким приємно контактувати.
Джо гмикнув, розглядаючи маленького робота, але нічого не відповів.
- Каву і коньяк, Хлопчику! - велів господар роботу, що блимав маленькими зеленкуватими лампочками. - На три
персони.
- Слухаю, кеп, - відповів на диво приємним, по-хлоп’ячому дзвінким голосом маленький робот. - Зараз принесу,
кеп!
І нечутно зник, наче виплив з кабінету.
- Він мене вперто величає капітаном, - посміхнувся професор, ласкавим поглядом провівши робота. - І хоч
скільки йому втовкмачую, що ніколи капітаном не був і вже не буду, а він своє: кеп та кеп. Ну, гаразд, думаю...
- У.вас такий затишний і симпатичний кабінет, професоре, що аж хочеться тут творити і творити, - озвався Джо,
обводячи поглядом стіни. - А хлопчик-робот взагалі чудесний. Я вам заздрю, професоре. І де ви дістали такого
милого дзвінкоголосого робота?