таким самим професором.
- Ми не сумніваємось, - сказав йому Кларнес і повернувся до професора. - А вам раджу облишити вибрики,
професоре ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже
півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав
агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.
Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.
- Вийди звідси, Хлопчику, - глухо мовив до робота. - Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих
джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.
Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті
все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:
- Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!
- Ще кави?
- Вдячні за гостинність, - буркнув Джо.
- Як хочете. - Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. - Скільки? - запитав він
швидко, не дивлячись на детективів.
Детективи мовчали.
- Я питаю: скільки вам заплатити за годинник? - повільно і старанно вимовляючи слова, говорив господар. -
П’ять тисяч? Десять? А двадцять тисяч вас влаштовує? Отримаєте зараз же, готівкою. По десять тисяч кожному,
непоганий заробіток, га?
- За пограбування... - почав було інспектор, та професор верескливо його перебив: