- І для цього ви вбили нашого агента?
- Агента я не вбивав.
- Я знаю, професоре. Убивців ви найняли. Вони вам і притарабанили сюди годинник з вілли “Двох щасливців”.
Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:
- Прошу залишатися на своїх місцях!
І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом. .
- Хлопчику! - крикнув професор. - Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора.
Поклопочися про їхнє виховання!
Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.
- Не рухатись! - застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. - Один рух, і ви будете знищені,
нечемні джентльмени! Цю віллу без дозволу професора ван Гоффа ніхто не може покинути живим.
- Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! -
насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.
Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.
- Це перше і останнє застереження! - прогудів робот.
- Раджу вам не ворушитися, джентльмени, - буркнув професор, походжаючи кабінетом. - І ще раджу виконувати
всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак - і з вас
лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу - добрива для моїх квітів. - І до робота: - Правда ж,
Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?
- О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, - вигукнув маленький робот. - Я теж, як виросту, стану