але шанс врятуватися все ж є.
Не вагаючись, Джо ледве розчепірив закляклі пальці і, перевертаючись в повітрі, задихаючись від вітру та
бризок, пролетів зо два десятки метрів у суцільній пітьмі, вирівнявся так, щоб ноги опинилися внизу, стрімко
увійшов ногами в холодну чорну воду і зник у її глибині.
XXIII
- Старий... - на екрані був інспектор Х’юлетт Кларнес, стурбований і похмурий, наче не виспався. - Неприємні
вісті, хай йому чорт. Доки ти ніжився в постелі, сьогодні вночі...
- ...невідомі джентльмени удачі викрали з вілли “Двох щасливців” годинник з привидом, - закінчив за нього
Джо. - Ти це мені хотів повідати, старий?
- Як?.. Ти знаєш? Але з яких джерел?
- Наснилось, - іронічно буркнув детектив, розтираючи лівою рукою праве плече, потім правою - ліве. - А звідки
ти дізнався?
- Вранці до мене прибув професор ван Гофф і привів із собою свого колегу, теж професора, спеціаліста з
голографії. Оскільки тебе не було на той час удома, то ми втрьох полетіли на віллу. Мій агент убитий. Годинник
щез. А за те, що я приховав від начальства історію з привидом, мене чекають неприємності.
- Але ж я все взяв на себе, у тебе є моя розписка.
- А-а... - інспектор скривився, - що твій папірець, коли діло так повернулося?!. Ні, кари мені не минути.
- Обіцяю, що все буде о’кей!
- Яке там “о’кей”, коли таємниця привиду не розгадана, а сам годинник - тю-тю в невідомому напрямку! - Х’ю
помовчав, зітхнув. - Якщо взяти до уваги, що годинник не може літати, то, очевидно, його забрали птахольотом.