У птахольоті, певно, побачили людину під днищем годинника і вирішили збити її променевим пістолетом.
Промінь, що вдарив із птахольоту, був нереально голубим у чорній порожнечі ночі, і на якусь частку секунди він
навіть видався детективу рятівним: схопитись би за нього і з’їхати вниз.
Промінь заметався по колу. Той, хто водив пістолетом, остерігався зачепити годинник, тому ніяк не міг
дістатися до людини під його днищем. Джо підтягнувся, міцніше вперся ногами в дно годинника, намагаючись до
нього прилипнути, зменшитись. А вогні Міста вже лишилися далеко збоку. Куртка на Джо пузирилася, з виляском
лопотіла за спиною.
Голубий промінь то зникав, то знову нишпорив навколо годинника.
“І чого я так вперто чіпляюся за своє життя? - знову майнула зрадлива думка. - Розчепірити пальці, каменем
шугнути вниз... І все. Передавач уже працює, посилаючи сигнали, за якими і знайдуть годинник, а що мене не
буде... Все одно колись доведеться помирати, то яка різниця - коли?..”
Ледве одігнав од себе ті думки, а ось сили, щоб і далі триматися, уже не було. Ну, вистачить їх на кілька хвилин,
але не більше. А далі що?
Пальці вже німіють, все тіло наливається важенним свинцем.
Та ось птахоліт почав знижуватися, знизу війнуло свіжістю, ще через кілька секунд Джо відчув бризки на
своєму лиці. Чи то зривався дощ, чи то внизу була вода.
І тоді він згадав, що за Містом, у південно-західному напрямку, тягнуться великі озера, і птахоліт, очевидно,
летить якраз над ними... Озера були глибокі - він колись літав туди ловити рибу.
І Джо, втрачаючи останні крихти сили, збагнув, що доля посилає йому єдиний шанс урятуватися.
Звичайно, можна і об воду розбитися, якщо висота велика або впадеш на берег чи на острів (а вони є на озерах),