боку на бік (чути було, як у його нутрі задзеленчав маятник, б’ючись об стінки корпусу).
Коли детектив нарешті добіг, невидимий у пітьмі птахоліт уже підняв годинник над землею десь футів на три.
Не роздумуючи - та й думати вже не було коли - детектив підстрибнув до годинника, що гойдався у нього над
головою, і вхопився за ланцюг. Тримаючись однією рукою, другою дістав з кишені магнітний мінірадіопередавач,
притулив його до ніжки годинника і вже хотів було стрибнути вниз, як ланцюг, загримівши, потягнувся вгору і
притис його руку до днища годинника.
Джо відчув, як стрімко втікає з-під ніг земля. Звивався вужем, борсався всім тілом, намагаючись визволити
руку, але все було марно - руку затисло ланцюгом, як у капкані. Птахоліт піднімав його разом з годинником, і десь
там, унизу, під його ногами вже була прірва, на дні якої гудів вітер. І коли нарешті Джо висмикнув руку (птахоліт
зробив крутий віраж, годинник гойднувся, і лише тоді ослаб ланцюг), стрибати вже було пізно: далеко внизу, в
чорній порожнечі, рясно сяяли далекі вогні Міста...
Злітаючи, як на турніку, детектив намагався зачепитися ногами за край годинника-так зростали шанси довше
протриматись. Внизу вітром дихала холодна і чорна прірва, і далеко на її дні хижо блимали вогні, немовби зграя
вовків, позадиравши голови, стежила за людиною під годинником.
М’язи напружились до краю, і здавалося, що вони вже бринять, наче натягнута до краю струна, яка ось-ось
обірветься. Джо відчував, що втрачає сили. Майнула зрадлива думка: розчепірити пальці і шугнути вниз... Все
одно довго не протримається, то для чого зайві хвилини мук?
Але зціплював зуби, гнав від себе той розпач, розгойдував ноги - і зрештою таки зачепився ними за днище.
Стало трохи легше. Джо підбадьорився, відчуваючи, що не все ще втрачено - шанс врятування, хоч і
мінімальний, але є.