– Я не твій батько.
Ми вечеряли мовчки, обмінюючись поглядами. Ізабелла з’їла все, що було на тарілці, і шматок хліба, який я їй відрізав. Вона боязко всміхалася. Проте я розумів, що страх досі не покинув її. Після вечері я відвів дівчину до її спальні й увімкнув там світло.
– Спробуй трохи відпочити, – сказав я. – Якщо тобі чогось буде треба, постукай у стіну. Я спатиму в сусідній кімнаті.
Ізабелла кивнула головою.
– Я вже чула, як ви хропіли вчора вночі.
– Я не хроплю.
– Мабуть, то шуміла вода в трубах. А може, тут живе якийсь сусід, що тримає ведмедя.
– Ще одне слово – і ти повернешся на вулицю.
Ізабелла всміхнулася й кивнула головою.
– Дякую, – прошепотіла вона. – Не зачиняйте двері. Залиште їх трохи прочиненими.
– На добраніч, – сказав я, вимкнувши світло й полишивши Ізабеллу в темряві.
Згодом, коли роздягався у своїй спальні, я помітив у себе на щоці якусь темну пляму, наче чорну сльозу. Підійшов до дзеркала й стер її пальцями. То була засохла кров. Лише тоді відчув, що я геть виснажений і все тіло мені болить.
Наступного ранку, ще до того як Ізабелла прокинулася, я підійшов до крамниці колоніальних товарів на вулиці Міральєрс, якою володіла її родина. Ще тільки почало розвиднятися, і ґрати крамниці були підняті лише наполовину. Я протиснувся всередину й зустрів двійко продавців, які викладали на прилавок ящики з чаєм та інші товари.
– У нас зачинено, – сказав один із них.
– То байдуже. Покличте, будь ласка, хазяїна.
Чекаючи, я розважався тим, що роздивлявся родинний заклад невдячної спадкоємиці Ізабелли, яка у своїй незбагненній невинності захотіла поміняти розкішне життя в царстві комерції на злиденне животіння літератора. Крамниця була справжнім невеличким базаром, де продавали дивовижі, завезені з усіх куточків світу. Мармелади, солодощі, чай. Кава найрозмаїтіших сортів, прянощі та консерви. Фрукти й в’ялене м’ясо. Шоколад і копчені холодні закуски. Справжній пантагрюелівський рай для людей із туго напханими кишенями. Дон Одон, батько дівчини й господар закладу, з’явився незабаром, одягнений у синій халат, із маршальськими вусами і з якимсь сірим обличчям, що, схоже, свідчило про небезпечну близькість інфаркту. Я вирішив обійтися без люб’язностей.
– Ваша дочка сказала мені, що ви тримаєте під прилавком дубельтівку, з якої хочете вбити мене, – сказав я й широко розвів руки. – То ось я перед вами, стріляйте.
– Хто ви такий, нахабо?
– Я той нахаба, якому довелося дати притулок на ніч вашій дівчині, бо її розтелепа батько неспроможний утримати її вдома.
Вираз гніву зійшов із його обличчя, і крамар усміхнувся сумною і якоюсь боязкою усмішкою.
ebooksa