Гра янгола

Увійшовши на поверх, я попрямував до кабінету. Відчинив вікна на всі чотири сторони й дозволив, щоб вологий і жаркий вітер залетів до приміщення. На деяких дахах кварталу можна було бачити людей, що лежали на ковдрах і простирадлах, шукаючи там порятунку від задушливої спеки й намагаючись заснути. Удалині три великі фабричні димарі на проспекті Паралель височіли, схожі на поховальні вогнища, вивергаючи білий попіл, що накривав своїм плащем Барселону, наче пилюка з розмеленого скла. Ближче до мене статуя на соборі Ла-Мерсе[28], що завмерла в польоті над банею храму, нагадала мені статуетку янгола на «роллс-ройсі» та брошку, яку Кореллі завжди носив на лацкані піджака. Я мав таке відчуття, ніби місто після багатьох місяців мовчанки знову заговорило до мене й хоче розповісти про свої таємниці.

Саме тоді я й побачив її, скулену на східцях під якимись дверима, у тому жалюгідному й вузькому тунелі між старими будівлями, який називається вулицею Мух. Ізабелла. Я запитав себе, скільки вже часу вона там сидить, і сказав собі, що мені немає до того діла. Я вже хотів був зачинити вікно й повернутися до свого письмового стола, коли побачив, що вона не сама. Дві постаті повільно наближалися до неї, можливо, занадто повільно, від кінця вулиці. Я зітхнув, побажавши, щоб ті постаті пішли геть. Але вони не пішли геть. Одна з них зайшла з протилежного боку, перекривши вихід із провулка. Друга опустилася навколішки перед дівчиною, простягши до неї руку. Дівчина заворушилася. Ще через мить обидві постаті нахилилися над Ізабеллою, і я почув, як вона кричить.

Минуло не менш від хвилини, перш ніж я встиг прибігти туди. Один із чоловіків тримав Ізабеллу за руки, а другий уже задер їй спідницю й, регочучи, просовував руку між її стегнами, приставивши їй ніж до горла. Три цівки крові витікали з порізу. Вираз жаху спотворив обличчя дівчини. Я озирнувся навколо. Два ящики зі сміттям і купа кругляків із бруківки та будівельних матеріалів під стіною. Я схопив щось схоже на металевий лом, твердий і важкий, завдовжки з півметра. Першим помітив мою присутність той, що тримав ніж. Я ступив крок уперед, вимахуючи ломом. Його погляд ковзнув від лома до моїх очей, і я побачив, що посмішка зійшла з його обличчя. Другий обернувся й побачив, що я наближаюся до нього із занесеним угору ломом. Мені досить було зробити знак головою, щоб він випустив Ізабеллу й сховався за товариша.

– Ходімо звідси, – промурмотів він.

Другий не звернув уваги на його слова. Він дивився на мене лютим поглядом, тримаючи в руці ніж.

– А тобі хто дав свічку на цьому похороні, сучий ти сину?

Я взяв Ізабеллу за руку й допоміг їй зіп’ястися на ноги, не відводячи погляду від чоловіка з ножем у руках. Дістав із кишені ключі й подав їй.

– Біжи в дім, – звелів я. – Роби те, що я тобі кажу.

Ізабелла на мить завагалася, але потім я почув, як її кроки віддаляються в напрямку вулиці Фласадерс. Суб’єкт із ножем побачив, що вона пішла, і люта посмішка скривила йому губи.

– Зараз я тебе підколю, паскудо.

Я не сумнівався в його спроможності та бажанні виконати свою погрозу, але щось у його погляді дало мені підстави думати, що мій супротивник не був божевільним, і, якщо він досі її не виконав, то лише тому, що намагався вгадати, скільки важить металевий лом у моїй руці, а передусім – чи знайду я в собі силу та мужність і чи встигну скористатися ним, щоб проломити йому череп, перш ніж він дістане до мене лезом ножа.

– Ану, спробуй, – заохотив його я.

Суб’єкт із ножем дивився на мене протягом кількох секунд, а тоді засміявся. Хлопець, який був із ним, зітхнув із полегкістю. Перший заховав ніж і плюнув мені під ноги. Обернувся й пішов у темряву, з якої вийшов. Товариш потрюхикав за ним, наче вірний пес.

Ізабелла сиділа на внутрішньому сходовому майданчику усередині будинку з вежею. Вона тремтіла, тримаючи ключі обома руками. Коли я увійшов, вона рвучко підхопилася на ноги.

– Хочеш, я покличу лікаря?

Вона заперечливо похитала головою.

– Ти певна?

– Вони не встигли мені нічого зробити, – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

– Я в цьому не переконаний.

– Вони не зробили мені нічого, гаразд? – запротестувала вона.