Я увійшов до вестибюля й побачив ліфт, схожий на слід від велетенського павука, який тче собори замість павутини. Портьє відчинив мені кабіну й замкнув мене в тій чудернацькій капсулі, яка стала підійматися центральним трактом спіралі сходів. Секретарка із суворим обличчям відчинила переді мною двері з різьбленого дуба й жестом показала, щоб я увійшов. Я назвав їй своє ім’я і сказав, що попередньо не домовлявся про зустріч, але прийшов сюди у зв’язку з перепродажем одного будинку у кварталі Рібера. Щось змінилося в незворушному виразі її обличчя.
– Будинку з вежею? – запитала секретарка.
Я кивнув головою. Секретарка провела мене до просторого приміщення й попросила, щоб я зачекав. Інтуїція підказала мені, що це не зала офіційного очікування.
– Будь ласка, зачекайте кілька хвилин, сеньйоре Мартін. Я повідомлю адвоката, що ви тут.
Наступні сорок п’ять хвилин я чекав у тій залі, оточений полицями, на яких стояли томи завбільшки з надгробні плити з написами на корінцях такого зразка: «1888–1889, Б. С. А. Ділянка перша. Документ другий», які ніби наказували, щоб їх прочитали. У залі було дуже велике вікно, яке нависало над проспектом Діагональ і з якого було видно все місто. Меблі пахли благородним деревом, старим і, схоже, вимоченим у грошах. Килими та глибокі шкіряні крісла створювали атмосферу британського клубу. Я спробував підняти одну з ламп, яких було багато в цьому кабінеті, і прикинув, що вона важила не менш як тридцять кілограмів. На великому олійному портреті, який висів над каміном, було зображене кругле й емоційне обличчя чоловіка, який не міг бути кимось іншим, крім як незабутнім Сопонсіо Валера-і-Меначо. Титан адвокатського ремесла красувався бурцями та вусами, схожими на гриву старого лева, а його очі, що метали вогонь і крицю й були позначені грізною серйозністю смертного вироку, тримали під своїм прицілом кожну полицю, від найдальшої до найближчої.
– Він не говорить, але якщо на хвильку відірвати погляд від картини, то, здається, може зробити це в будь-яку мить, – сказав голос за моєю спиною.
Я не чув, як він увійшов. Себастьян Валера ходив дуже тихо – здавалося, протягом усього свого життя він намагався ховатися в тіні свого батька й тепер, у п’ятдесят із лишком років, уже не міг позбутися звички бути непримітним. Його розумний і проникливий погляд поєднувався з тими вишуканими манерами, які притаманні лише принцесам королівської крові й справді дорогим адвокатам. Він подав мені руку, і я потиснув її.
– Пробачте, що примусив вас довго чекати, але я не розраховував на ваш візит, – промовив він і показав на крісло, запрошуючи мене сісти.
– Я до вас не в претензії. Навпаки, дуже вдячний за вашу люб’язну згоду прийняти мене.
Валера усміхнувся так, як може всміхатися лише той, хто знає ціну кожній хвилині часу.
– Моя секретарка сказала, що вас звати Давид Мартін. Давид Мартін, письменник?
Мабуть, я не зміг приховати вираз подиву на своєму обличчі.
– Я походжу з родини великих читачів, – пояснив він. – Чим я можу допомогти вам?
– Я хотів проконсультуватися з вами щодо перепродажу маєтності, розташованої…
– Будинку з вежею, – коректно урвав мене адвокат.
– Так.
– Ви його знаєте? – запитав він.
– Я в ньому живу.
Валера подивився на мене тривалим поглядом, не переставши всміхатися. Він випростався в кріслі, і поза його стала напруженою й непроникною.
– Ви його власник?
ebooksa