Коли через годину я повернувся додому, вона сиділа під моїми дверима, чекаючи мене зі своїм оповіданням у руках, – так мені принаймні здалося. Побачивши мене, вона підвелася й силувано всміхнулася.
– Я ж тобі сказав, щоб ти вкинула своє оповідання до моєї поштової скриньки.
Ізабелла кивнула головою й стенула плечима.
– У подяку я принесла вам трохи кави з крамниці своїх батьків. Кава колумбійська. Вона чудова. Кава не влазила до поштової скриньки, і я вирішила ліпше вас зачекати.
Таке пояснення могло спасти на думку лише письменникові-початківцю. Я зітхнув і відчинив двері.
– Заходь.
Я піднявся сходами. Ізабелла йшла за мною на відстані кількох сходинок, наче домашній цуцик.
– Ви завжди снідаєте так довго? Мене це не стосується, звісно, та оскільки я вас тут чекала цілі три чверті години, то вже почала боятися, чи не сталося так, що якийсь шматок застряг у вас у горлі й ось тепер, коли мені вперше пощастило познайомитися з письменником, зі справжнім письменником із тіла й кісток, із моїм щастям могло статися, що оливка пішла йому не в те горло, і тоді настав би кінець моїй літературній кар’єрі, – випалила дівчина, наче з кулемета.
Я зупинився на самій середині сходів і подивився на неї з тим максимально ворожим виразом, на який був здатний.
– Ізабелло, для того щоб наші стосунки не припинилися, ще й не розпочавшись, ми мусимо запровадити певну систему правил. Перше полягатиме в тому, що запитання ставлю я, а ти обмежуєшся відповідями на них. Коли з мого боку запитань немає, то з твого не може бути ані відповідей, ані непотрібного базікання. Друге правило: я снідаю, обідаю чи витаю в хмарах стільки часу, скільки мені заманеться, і це не може бути предметом дискусій.
– Я не хотіла образити вас. Я розумію, що повільне травлення сприяє натхненню.
– Третє правило проголошує, що до полудня я не терплю сарказму. Зрозуміло?
– Так, сеньйоре Мартін.
– Четверте правило вимагає, щоб ти не називала мене сеньйором Мартіном навіть у той день, коли мене ховатимуть. Тобі я, можливо, здаюся викопним динозавром, але мені хочеться вірити в те, що я досі молодий. Для мене це буде найважливішим пунктом нашого договору.
– То як мені вас називати?
– Ти називатимеш мене на ім’я: Давид.
Дівчина кивнула. Я відчинив двері на поверх і показав, щоб вона проходила. Ізабелла на мить завагалася й проскочила у двері одним стрибком.
– Я думаю, що для свого віку ви здаєтеся ще дуже молодим, Давиде.
Я подивився на неї, здивований.
– А скільки мені років, на твою думку?
ebooksa