Ізабелла подивилася на мене згори вниз оцінливим поглядом.
– Десь років тридцять? Але ви справді здаєтеся молодшим.
– Замовкни, будь ласка, і приготуй каву з тієї бурди, яку ти принесла.
– А де кухня?
– Пошукай.
Ми випили справді чудову колумбійську каву, сидячи на галереї. Ізабелла тримала в руці свою піалу й скоса позирала на мене, поки я читав ті двадцять сторінок тексту, які вона принесла. Щоразу, коли я перегортав сторінку й підіймав очі, я зустрічав її очікувальний погляд.
– Якщо ти й далі витріщатимешся на мене, як сова, це забере в мене багато часу.
– То що мені робити?
– Хіба ти не хочеш бути моєю помічницею? Тож допомагай. Знайди якийсь безлад і наведи там лад, наприклад.
– Тут усюди безлад.
– Тож скористайся нагодою.
Ізабелла кивнула головою й вирушила на війну з хаосом та безладом, які були абсолютними диктаторами в моїй оселі. Я почув, як її кроки віддаляються коридором, і став читати далі. Оповідання, яке вона мені принесла, майже не мало чітко вираженого сюжету. Вона розповідала із загостреною спостережливістю та з очевидним умінням знайти потрібні слова про відчуття та переживання, які виникають у свідомості дівчини, що сидить у холодній мансарді у кварталі Рібера, звідки вона спостерігає за містом та за людьми, які снують туди-сюди у вузьких і темних провулках. Óбрази та сумна музика її прози свідчили про самотність на грані розпачу. Дівчина з оповідання проводила години у своєму світі, вряди-годи підходила до розбитого дзеркала й робила собі скалкою скла, яка звідти стриміла, порізи на руках вище ліктів та на стегнах, порізи, що вгадувалися під рукавами. Я майже дочитав оповідання до кінця, коли помітив, як Ізабелла дивиться на мене з дверей, що виходили на галерею.
– Що там?
– Пробачте, що я урвала ваше читання, але що там, у кімнаті в кінці коридору?
– Нічого там нема.
– Звідти долинає дивний сморід.
– Вогкість.
– Якщо хочете, я можу там прибрати і…
– Не треба. Тією кімнатою я не користуюся. І, зрештою, ти не моя служниця й нічого прибирати не повинна.
– Я лише хочу допомогти.
ebooksa