Гра янгола

– Допоможи мені, принісши ще одну піалу кави.

– Навіщо? Моє оповідання навіяло на вас сон?

– Котра година, Ізабелло?

– Думаю, близько десятої ранку.

– І це означає…

– …що сарказм заборонений до полудня, – закінчила мою фразу Ізабелла.

Я з тріумфом усміхнувся й подав їй порожню піалу. Вона рушила з нею в напрямку кухні.

Коли вона повернулася, я вже дочитав останню сторінку. Ізабелла сіла переді мною. Я всміхнувся й спокійно випив чудову каву. Дівчина заломила руки й зціпила зуби, нишком позираючи на аркуші зі своїм оповіданням, які я залишив лежати текстом донизу на своєму письмовому столі. Вона витерпіла хвилини дві, перш ніж розтулити рота.

– То як? – запитала нарешті.

– Вона незрівнянна.

Її обличчя засяяло.

– Моя новела?

– Кава.

Вона подивилася на мене поглядом пораненого звіряти й почала збирати свої аркуші.

– Залиш їх там, де вони є, – наказав я.

– Навіщо? Ясно як день, що моє оповідання вам не сподобалося й ви вважаєте мене нещасною ідіоткою.

– Я цього не сказав.

– Ви нічого не сказали, а це ще гірше.

– Ізабелло, якщо ти справді хочеш присвятити себе літературній діяльності або принаймні навчитися писати так, щоб інші тебе читали, то повинна звикнути до того, що нерідко тебе нехтуватимуть, тебе ображатимуть, зневажатимуть і майже завжди ставитимуться до твоєї творчості з холодною байдужістю. Це одна з переваг нашого ремесла.

Ізабелла опустила погляд і глибоко зітхнула.