Гра янгола

– Ви говорите, як мій батько.

– Розумні люди поєднують думку зі словом.

– Певно, ви хотіли сказати щось іще? – запитав він.

– Щось іще?

Семпере кивнув головою.

– Хіба я знаю… – промовив я.

– Певен, що знаєте.

– Ви ж бачили, яка користь із мого знання.

Я хотів налити собі ще один келих вина, але Семпере мене зупинив.

– Будьте розважливі, – сказав він.

– А ви таки справді святенник.

– Кожен є таким, яким він є.

– Це можна вилікувати. А що, як ми зараз підемо з вами в загул?

Семпере подивився на мене з жалістю.

– Мартін, буде краще, якщо ви зараз підете додому й добре виспитеся. Завтра буде вже інший день.

– Ви не скажете батькові, що я напився, гаразд?

Ідучи додому, я зазирав до не менш як семи барів, щоб продегустувати їхні трунки з високими градусами, і дегустував їх доти, доки під тим або іншим приводом мене не виставляли на вулицю, і я плентався ще сто або двісті метрів у пошуках нового порту, де можна було б кинути якір. Я ніколи не був добрим пияком і з наближенням до будинку з вежею так очманів від випитого, що не пам’ятав, ані де я є, ані де я мешкаю. Пригадую, що двоє офіціантів із ресторану в готелі «Два світи» на майдані Реаль потягли мене попід руки й посадили на лаву біля водограю, де я провалився у важкий і темний сон.

Мені наснилося, що я беру участь у похороні дона Педро. Криваве небо нависало над лабіринтом хрестів та янголів, що оточували велику усипальницю Відалів на кладовищі Монтжуїк. Мовчазна процесія людей у чорному оточувала почорнілий мармуровий амфітеатр, який утворював портик усипальниці. Кожна чорна постать тримала в руці велику білу свічку. На тлі світла від сотні свічок вимальовувалися контури великого мармурового янгола, що стояв, похилений від смутку, на п’єдесталі, під яким була розчинена гробниця мого наставника, а в ній – кришталевий саркофаг. Тіло Відаля в білому одязі й з розплющеними очима лежало під склом. Чорні сльози стікали по його щоках. Від процесії відокремився силует його вдови Крістіни, яка впала навколішки перед труною, заливаючись слізьми. Один за одним учасники процесій проходили перед померлим і клали по чорній троянді на кришталеву труну, аж поки накрили її всю, і видно було тільки обличчя небіжчика. Двоє гробокопачів без облич опустили труну в могилу, дно якої було затоплене густою темною рідиною. Саркофаг плавав на поверхні крові, яка потроху просочувалася крізь щілину під віком кришталевої труни. Помалу-потроху саркофаг опускався, і кров накрила труп Відаля. Але перед тим як його обличчя зникло цілком, очі мого наставника ворухнулися й він подивився на мене. Зграя чорних птахів злетіла в повітря, і я кинувся навтіки, заблукавши в лабіринті стежок нескінченного міста мертвих. Лише далекий плач допоміг мені знайти вихід і втекти від зойків чорних постатей, які поставали переді мною й благали, щоб я забрав їх із собою, щоб урятував їх від вічної темряви.

Мене розбудили два жандарми, лупцюючи по нозі кийками. Уже смеркло, і протягом кількох секунд я намагався вгадати, чи переді мною охоронці громадського порядку, чи служителі парки, яких вона послала до мене зі спеціальною місією.

– Ну ж бо, кабальеро, ходіть додому й там проспіться від свого перепою, гаразд?