Гра янгола

– Я не знаю, є в мене здібності чи нема. Знаю тільки, що мені подобається писати. Або, якщо висловитися точніше, я не можу жити без того, щоб не писати.

– Брехуха.

Вона підвела очі й подивилася на мене твердим поглядом.

– Ну, гаразд. У мене є здібності, є талант. І мені наплювати на те, що ви не вірите в нього.

Я всміхнувся.

– Це мені вже більше до вподоби. Тут я просто не можу не погодитися з тобою.

Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.

– З тим, що я маю талант, чи з тим, що ви не вірите в нього?

– А ти як думаєш?

– То ви все-таки вірите, що здібності в мене є?

– Я вірю в те, що ти маєш талант і бажання, Ізабелло. Твій талант, може, навіть більший, ніж ти думаєш, але твої сподівання надмірні. Адже є багато людей, наділених і талантом, і бажанням, які, проте, не досягають нічого. Це лише початок для того, щоб досягти чогось у житті. Природний талант – це як сила атлета. Людина може народитися з більшими або меншими здібностями, але ніхто не стає видатним атлетом тільки тому, що він народився високим, дужим або швидким. Атлетом або митцем людину роблять праця, професія й техніка. Розум, із яким ти народжуєшся, – це тільки твоє спорядження. Щоб зробити якусь велику справу за його допомогою, необхідно перетворити свій розум на ефективну й точну зброю.

– Невже розум має стати інструментом війни?

– Кожен витвір мистецтва агресивний, Ізабелло. І життя кожного митця – це маленька чи велика війна, починаючи від себе самого та своїх обмежень. Щоб досягти будь-якої мети, яку ти перед собою поставиш, треба мати насамперед амбіцію, а потім талант, знання й, нарешті, сприятливу нагоду.

Ізабелла замислилася над моїми словами.

– Ви проголошуєте ці істини перед усіма й завжди чи вони тільки зараз вам спали на думку?

– Це не мої істини. А проголосила їх мені, як ти кажеш, одна людина, якій я поставив ті самі запитання, які поставила мені ти. Це було багато років тому, але не минає дня, щоб я знову й знову не переконувався в правдивості цих слів.

– То я можу бути вашою помічницею?

– Я подумаю.

Ізабелла із задоволеним виразом кивнула головою. Вона сіла біля одного з кутків стола, де лежав альбом із фотографіями, який залишила мені Крістіна. Вона випадково розгорнула його на останній сторінці й задивилася на фотографію нової сеньйори Відаль, знятої біля воріт вілли «Геліус» два чи три роки тому. Я проковтнув слину. Ізабелла загорнула альбом і ковзнула поглядом по галереї, а тоді спрямувала його на мене. Я з цікавістю чекав, що вона скаже. Вона всміхнулася мені й почервоніла так, ніби я спіймав її на недозволеній цікавості.

– У вас гарна наречена, – сказала вона.