– З ким ви розмовляєте?
– Я ні з ким не розмовляю, це монолог. Прерогатива п’яного. Але завтра вранці я піду поговорю з твоїм батьком і покладу край цьому абсурду.
– Я не знаю, чи це добра думка. Він заприсягся, що, коли ви потрапите йому на очі, він вас уб’є. Він має дробовик-дубельтівку, сховану під прилавком. Він такий. Одного разу він убив віслюка з тієї рушниці. Це було влітку поблизу Архентони…
– Замовкни. Ні слова більше. Нехай буде тиша.
Ізабелла кивнула й дивилася на мене очікувальним поглядом. Я знову заходився шукати ключ. Я зараз був неспроможний сперечатися з цим красномовним дівчиськом. Мені треба було впасти на ліжко й втратити тяму, і то якнайшвидше. Я шукав ключа хвилини дві без видимих результатів. Нарешті Ізабелла, не кажучи ні слова, підійшла до мене й засунула руку в кишеню мого піджака, у якій я нишпорив уже разів сто, і знайшла ключ. Вона показала мені його, і я кивнув, визнавши свою поразку.
Ізабелла відчинила двері на поверх і допомогла мені звестися на ноги. Вона відвела мене до спальні, як інваліда, і допомогла впасти на ліжко. Примостила мою голову на подушку й скинула з мене черевики. Я дивився на неї збентеженим поглядом.
– Зупинися, я не хочу знімати штани.
Вона розстебнула мені ґудзики на шиї й сіла біля ліжка, дивлячись на мене. Усміхнулася зі смутком, не характерним для її віку.
– Я ніколи не бачила вас таким сумним, сеньйоре Мартін. Це через ту жінку, так? Яку я бачила на фото? – Вона взяла мою руку й погладила її, намагаючись мене заспокоїти. – Усе минає, повірте мені. Усе минає.
Попри мою хіть, очі в мене наповнилися слізьми, і я відвернув голову, щоб вона не бачила мого обличчя. Ізабелла погасила лампу на нічному столику й залишилася сидіти біля мене, слухаючи, як плаче цей жалюгідний пияк, не ставлячи жодних запитань і не пропонуючи мені нічого, крім свого товариства й своєї доброти, аж поки я провалився в сон.
Мене розбудила агонія похмілля, тиск на мої скроні й пахощі колумбійської кави. Ізабелла поставила біля ліжка столик зі щойно звареною кавою, а також тарілку з хлібом, сиром, шинкою та одним яблуком. Вигляд їжі викликав у мене напад нудоти, але я простяг руку до кавника. Ізабелла, що спостерігала за мною, стоячи у дверях, де я її не бачив, підійшла й налила мені кави в піалу, розплившись в усмішці.
– Випийте повну піалу, і похмілля як рукою зніме.
Я взяв піалу й надпив.
– Котра година?
– Перша пополудні.
Я з шумом випустив повітря з грудей.
– І скільки годин ти вже не спиш?
– Годин сім.
– І що ти робила?
– Прибирала та наводила лад, але тут роботи на кілька місяців, – сказала Ізабелла.
ebooksa