Гра янгола

Я відпив іще один ковток кави.

– Дякую, – промурмотів я. – За каву. І за прибирання, але ти не мусиш цього робити.

– Я роблю це не для вас, якщо саме це вас турбує. Я роблю це для себе. Якщо я житиму тут, то не хочу боятися, що прилипну, коли неумисне прихилюся до чогось.

– Житимеш тут? Ми, здається, домовилися з тобою, що…

– Тссс… – прошепотіла Ізабелла.

Я замовк, погодившись на тимчасове замирення. Зараз я не міг і не хотів сперечатися з Ізабеллою. Ще буде час повернути дівчину в її родину, коли похмілля мене відпустить. Я спорожнив піалу третім ковтком і повільно підвівся. Не менш як п’ять або шість голок устромилися мені в мозок. Я застогнав. Ізабелла підтримала мене рукою.

– Я не інвалід. Можу й сам собі допомогти.

Ізабелла відпустила мене на пробу. Я ступив кілька кроків до коридору. Ізабелла супроводжувала мене, тримаючись дуже близько, ніби боялася, що я в будь-яку мить можу впасти. Я зупинився біля туалету.

– Ти дозволиш мені помочитися самому? – запитав я.

– Робіть це обережно, – промурмотіла дівчина. – Я залишу вам сніданок у галереї.

– Я не голодний.

– Вам треба що-небудь з’їсти.

– Ти моя учениця чи мати?

– Я це кажу для вашого ж таки добра.

Я увійшов до туалету й зачинився зсередини. Моїм очам знадобилося кілька секунд, аби звикнути до того, що я побачив. Туалет був невпізнанний. Чистий і блискучий. Кожна річ на своєму місці. Нове мило на умивальнику. Чисті рушники, про які я навіть не знав, що вони в мене є. Запах лугу.

– Мати Божа, – промурмотів я.

Я підсунув голову під кран і на кілька хвилин пустив холодну воду. Вийшов у коридор і повільно попрямував до галереї. Якщо туалет був невпізнанним, то галерея належала до іншого світу. Ізабелла помила вікна та підлогу й упорядкувала меблі та крісла. Чисте і ясне світло соталося крізь шибки, а запах пилюки зник. Мій сніданок чекав мене на столі, який дівчина застелила чистою скатертиною. Книжки на полицях, схоже, були переставлені, а скляні шафи знову стали блискучими. Ізабелла наливала мені другу піалу кави.

– Твоя праця справляє враження, але це не надовго, – сказав я.

Ізабелла впорядкувала книжки, що лежали стосами на столах і в кутках. Очистила журнальні столики, які були завалені старими газетами та журналами вже десяток років. За якісь сім годин вона завдяки своїй присутності й своїй праці вимела з дому весь бруд і всю темряву, що збиралися тут багато років, і ще й знаходила час та бажання всміхатися.

– Мені подобалося так, як було раніше, – сказав я.