– Авжеж, подобалося. Вам, а також сотні тисяч тарганів, які були тут єдиними пожильцями і яких я повиганяла за допомогою свіжого повітря та аміаку.
– А я думав, що воно так смердить…
– Це не сморід, а запах чистоти, – запротестувала Ізабелла. – Ви могли б виявити бодай трохи вдячності.
– Я тобі вдячний.
– Щось не помітно. Завтра я підіймуся до кабінету й…
– Про це й не думай.
Ізабелла стенула плечима, але в її погляді я побачив таку рішучість, що зрозумів: через двадцять чотири години кабінет у вежі зміниться до невпізнання.
– До речі, сьогодні вранці я знайшла в холі конверт. Хтось, мабуть, підсунув його під двері сьогодні вночі.
Я подивився на неї над піалою.
– Нижні двері замкнені на ключ, – сказав я.
– Я теж про це подумала. Мені це здалося дуже дивним і, хоча на конверті було написане ваше прізвище…
– …ти його відкрила.
– Боюся, що так. Я зробила це, сама того не бажаючи.
– Ізабелло, відкривати листи, адресовані іншим людям, – це аж ніяк не ознака добрих манер. У деяких місцях людей за такий злочин садовлять до в’язниці.
– Про це я не раз казала своїй матері, але вона все одно щоразу відкриває мої листи. І досі перебуває на волі.
– Де лист?
Ізабелла дістала конверт із кишені фартуха й подала його, уникаючи мого погляду. Він мав зубчаті краї й був із грубого й пористого паперу кольору слонової кістки з печаткою янгола на червоному сургучі – вона була зламана – і моїм прізвищем, написаним червоним чорнилом, від якого линули приємні пахощі. Я дістав із конверта складений удвоє аркуш.
Шановний Давиде!
Сподіваюся, ви перебуваєте в доброму здоров’ї й без проблем розпорядилися одержаними грішми. Ви не проти, щоб ми зустрілися сьогодні ввечері в моїй оселі й почали обговорення деталей нашого проекту? Я запрошую легко повечеряти зі мною о десятій. Чекаю вас.
Ваш друг
ebooksa