Гра янгола

22
18
20
22
24
26
28
30

– Ти смієшся, шибенику, а мені вже сімдесят, і я не маю жодного, бодай поганенького онука.

Нас зустрів той самий метрдотель, який пам’ятав про мій останній візит, але цього разу без догідливої усмішки й без низьких поклонів. Коли я сказав йому, що не робив попереднього замовлення, він кивнув головою зі зневажливим виразом і клацнув пальцями, щоб підкликати офіціанта, який без церемоній провів нас до столу, що був, либонь, найгіршим у цій залі, біля дверей на кухню й запханий у темний і гамірний куток. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ніхто не підходив до нашого столу бодай для того, щоб принести меню чи налити в склянку води. Персонал обминав нас десятою дорогою, гримаючи дверима й не помічаючи ані нашої присутності, ані наших спроб привернути до себе увагу.

– Вам не здається, що нам ліпше звідси піти? – сказав нарешті Семпере-син. – Я задовольнився б одним ковтком у будь-якому місці…

Він не встиг промовити ці слова, коли я побачив їх. Відаль і його сеньйора підходили до столу в супроводі метрдотеля і двох офіціантів, які мало не переламувалися в поклонах. Вони сіли, і хвилини через дві розпочалася церемонія цілування рук; усі, хто був у залі, посунули вітати Відаля. Він відповідав на привітання з божественною грацією й ні з ким довго не розмовляв. Семпере-син, який відразу оцінив ситуацію, подивився на мене пильним поглядом.

– Мартін, із вами все гаразд? Ходімо звідси.

Я повільно кивнув головою. Ми підвелися й рушили до виходу, обходячи залу з протилежного боку від того, де стояв стіл Відаля. Перш ніж покинути залу, ми зустрілися з метрдотелем, який не завдав собі клопоту бодай подивитися на нас, і, коли ми вже виходили, я побачив у дзеркалі, яке висіло над рамою дверей, як Відаль нахилився й поцілував Крістіну в губи. Коли ми вийшли на вулицю, Семпере подивився на мене з глибоким смутком.

– Я дуже вам співчуваю, Мартін.

– Не переймайтеся. Просто я зробив поганий вибір. От і все. Якщо це вам не важко, то вашому батькові…

– … ні слова, – відразу погодився він.

– Дякую.

– Вони не варті вашої уваги. Що ви скажете, якщо тепер я запрошу вас до більш плебейського закладу? До їдальні на вулиці Кармен, яка в нас за спиною?

Апетит у мене пропав, але я охоче погодився.

– Гаразд. Ходімо.

Їдальня була поблизу від бібліотеки, і в ній зазвичай харчувалися за помірковану ціну жителі кварталу. Я ледве доторкнувся до страви, яка пахла незрівнянно краще, аніж будь-яка з тих, які мені довелося нюхати в «Мезон доре» за всі роки його існування, але вже за десертом я випив сам-один півтори пляшки червоного вина, і в голові в мене трохи зашуміло.

– Семпере, скажіть мені одну річ. Що ви маєте проти поліпшення раси? Чим можна пояснити, що молодий і здоровий громадянин, якого Всевишній нагородив такими високими перевагами, не хоче брати участі в найризикованішій грі з усіх, які тільки існують?

Син книгаря засміявся.

– А чому ви такі певні, що я не беру в ній участі?

Я доторкнувся вказівним пальцем до носа й підморгнув йому. Семпере-син кивнув головою.

– Ризикуючи, що ви назвете мене святенником і лицеміром, я скажу вам, що волію зачекати.

– Зачекати доки? Доки ваш інструмент вийде з ладу?