Гра янгола

22
18
20
22
24
26
28
30

– Залишити для вас зготовану вечерю? Ви повернетеся дуже пізно?

– Я вечерятиму не вдома й не знаю, коли повернуся, та незалежно від цього я хотів би, щоб, коли повернуся, тебе вже тут не було. Я хочу, щоб ти зібрала свої речі й пішла звідси. Куди ти підеш, мені байдуже. Тут немає місця для тебе. Зрозуміла?

Її обличчя зблідло, а очі наповнилися слізьми. Вона вкусила себе за губу й усміхнулася мені, але сльози покотилися по її щоках.

– Ще б пак не зрозуміла.

– І більше не прибирай.

Я підвівся й залишив її на галереї саму-одну. Я заховався в кабінеті на вежі. Відчинив вікна. Плач Ізабелли долинав із галереї. Я дивився на місто, що розкинулося під полудневим сонцем, і спрямував погляд на протилежний його кінець, де, як мені здалося, побачив блискучу черепицю вілли «Геліус» і уявив собі, як Крістіна, сеньйора Відаль, розчиняє вікна вежі й дивиться в бік кварталу Рібера. Щось темне й каламутне накрило мені серце. Я забув про плач Ізабелли й бажав тільки, щоб скоріше настала та мить, коли я зустрінуся з Кореллі, щоб поговорити про його трикляту книжку.

Я залишався в кабінеті на вежі доти, доки сутінки розповзлися над містом, розчиняючись у повітрі, наче кров у воді. Стояла спека, якої ще не було в це літо, і дахи Рібери коливалися перед моїми очима, наче міражі з пари. Я спустився на поверх і переодягся. У будинку стояла тиша, жалюзі на галереї були прикриті, а шибки пропускали бурштинове світло, яке розсіювалося в центральному коридорі.

– Ізабелло! – покликав я.

Відповіді не було. Я спустився на галерею й переконався, що дівчина пішла. Проте, перш ніж піти, вона вирішила розважитися тим, що привела до ладу й почистила повне зібрання творів Іґнатіуса Б. Самсона, що протягом років збирали пилюку та забуття на заскленій полиці, яка тепер блищала, не маючи жодної плями.

Дівчина взяла одну з книжок і поставила її на пюпітр розгорнутою посередині. Я прочитав один короткий абзац, вибравши його навмання, і, здавалося, повернувся далеко назад у той час, у якому все було так само простим, як і неминучим.

«“Поезію пишуть сльозами, роман – кров’ю, а історію – невидимою водою”, – сказав кардинал, змазуючи отрутою лезо кинджала у світлі канделябра».

Ретельно опрацьована наївність цих рядків видушила з мене усмішку й повернула підозру, яка ніколи не переставала мене непокоїти: можливо, було б краще для всіх і краще для мене, якби Іґнатіус Б. Самсон ніколи не накладав на себе руки, а Давид Мартін просто зайняв його місце.

8

Уже споночіло, коли я вийшов на вулицю. Спека та вологість спонукали моїх численних сусідів по кварталу повиносити крісла на вулицю в пошуках свіжого вітру, який не прилітав. Я обминув імпровізовані групи людей, що збиралися перед під’їздами будинків, і попрямував до Французького вокзалу, де завжди можна було знайти дві-три машини таксі, що чекали там пасажирів. Я взяв перше з тих, які стояли в черзі. Нам знадобилося двадцять хвилин, щоб перетнути місто й піднятися схилом гори, над яким нависав фантастичний парк архітектора Ґауді. Освітлені вікна будинку Кореллі було видно здалеку.

– А я й не знав, що там хтось живе, – зауважив водій.

Заплативши йому за проїзд із чайовими включно, я не став гаяти жодної секунди й поквапився на місце домовленої зустрічі. Я зачекав якусь мить, перш ніж подзвонити у двері, утішаючись дивною тишею, що панувала в цьому місці. Жоден листочок не ворушився в лісі, який накривав пагорб за моїми плечима. Небо, усіяне зірками, що виглядали між клаптями хмар, простягалося в усіх напрямках. Я міг чути шум свого дихання, шелестіння одягу, що терся об мене, коли я йшов, тупіт своїх кроків, що наближалися до дверей. Я подзвонив і став чекати.

Двері відчинилися майже відразу. Чоловік з опущеним поглядом і опущеними плечима, побачивши мене, кивнув головою й знаком запросив увійти. Одяг давав підстави припустити, що цей чоловік виконував обов’язки мажордома або слуги. Він не промовив жодного слова. Я пішов за ним коридором між фотографіями, і він привів мене до великої вітальні, з якої можна було дивитися на місто вдалині. Попрощавшись зі мною легким поклоном, він залишив мене там самого й пішов геть із тією самою повільністю, з якою мене сюди привів. Я підійшов до вікон і став дивитися між фіранками, убиваючи час у чеканні Кореллі. Минуло кілька хвилин, перш ніж я помітив, що хтось дивиться на мене з кутка зали. Він сидів цілком нерухомий у кріслі між сутінню й світлом від світильника, у якому ледве було видно ноги й руки, що спиралися на підлокітники крісла. Я впізнав його з блиску очей, які ніколи не моргали, та з віддзеркалення світильника на брошці у формі янгола, яку він завжди носив на лацкані піджака. Коли я зупинив на ньому погляд, він підвівся й підійшов до мене швидкими кроками, досить-таки швидкими, з вовчою усмішкою на устах, від якої в мене мороз пішов поза шкірою.

– Доброго вечора, Мартін.

Я кивнув головою, намагаючись відповісти йому усмішкою на усмішку.

– Я знову налякав вас, – сказав він. – Пробачте мені. Хочете чогось випити чи підемо вечеряти без преамбул?

– Правду кажучи, апетиту в мене нема.