Філіп виплекав у собі дещо зневажливе ставлення до ідеалізму. Він завжди з пристрастю ставився до життя, а ідеалізм, який траплявся на шляху, видавався здебільшого боягузливою втечею від світу. Ідеаліст, нездатний змиритися зі штовханиною в людському натовпі, заглиблюється в себе; йому не вистачає сил на боротьбу, тому він називає битву вульгарним заняттям; він марнославний і заспокоює себе тим, що зневажає друзів, котрі оцінюють його не так високо. Типовим ідеалістом для Філіпа був Гейворд — білявий, млявий, зараз уже занадто гладкий і майже лисий чоловік досі хизувався залишками свого колишнього гарного вигляду і запевнянь, що у невизначеному майбутньому займатиметься чимось вишуканим; завершувалися ці балачки віскі та походеньками з вульгарними вуличними шльондрами. Повстаючи проти всього, що уособлював Гейворд, Філіп вимагав життя, яким воно було — нещадним, грішним, спотвореним, і не ображався на нього; юнак виголошував, що хоче бачити людину оголеною, без прикрас, а зіштовхуючись із ницістю, жорстокістю, самозакоханістю чи хтивістю, лише потирав руки: ось так виглядає справжнє життя. У Парижі він вивчив, що не існує ані краси, ані потворності, є тільки істина: пошуки краси — звичайна сентиментальність. Хіба не він намалював рекламу шоколаду «Меньє» на тлі пейзажу, щоб врятуватися від тиранії привабливості?
Утім, зараз він, схоже, розгадав щось нове. Він уже давно, вагаючись, рухався в цьому напрямку, але тільки тепер усвідомив це і відчув себе на межі якогось відкриття. Він невиразно здогадувався, що є щось краще за реалізм, який він так обожнював; це, безсумнівно, не був знекровлений ідеалізм, який через свою слабкість віддалявся від життя. Тут була якась сила, зрілість, життя сприймалося з усією його вбогістю, потворністю і красою, злиденністю і героїзмом; це досі був реалізм, але реалізм на якихось нових висотах, який трансформував життя, осяявши його яскравішим світлом. Філіпові здавалося, що він чіткіше бачить речі, дивлячись на них суворим поглядом померлих кастильських шляхтичів; а жести святих, які спершу видалися дикими й спотвореними, набули таємного змісту. Однак він не знав, у чому цей зміст. Він нагадував послання, яке неодмінно потрібно отримати, але написане невідомою мовою, і його не вдається зрозуміти. Філіп завжди шукав сенс життя і, схоже, ось він перед ним, проте нерозбірливий і нечіткий. Юнака це неабияк збентежило. Те, що здавалося йому істиною, змигнуло, наче спалах блискавки серед гір темної горобиної ночі. Кері, напевно, зрозумів, що людині не слід полишати своє життя напризволяще, довіряючи випадку, адже її воля могутня; він, напевно, зрозумів, що самоконтроль може бути так само пристрасним і рішучим, як приборкання пристрастей; він, напевно, зрозумів, що внутрішнє життя не менш різноманітне, барвисте й багате на враження, ніж життя того, хто завойовує королівства й відкриває незвідані землі.
89
Розмову Філіпа з Ательні перервав гуркіт на сходах. Чоловік відчинив двері дітям, що повернулися з недільної школи, і вони увійшли з реготом та криками. Батько весело поцікавився, чого їх сьогодні навчили. За мить з’явилася Саллі й передала інструкції від матері: поки вона приготує чай, Ательні мусить придивитися за дітьми; і він узявся розповідати їм казки Ганса Андерсена. Дітлахи не були сором’язливими і незабаром дійшли думки, що Філіп не такий уже й страшний. Джейн підійшла, трохи постояла біля нього, а потім вилізла йому на коліна. Уперше в своєму самотньому житті Кері опинився в родинному колі; він дивився на світлих діточок, які поринули в казку, і в очах його сяяла усмішка. Життя його нового друга, що спершу здавалося дивакуватим, схоже, насправді було сповнене краси, яку дарує досконала природність. Саллі знову увійшла до кімнати.
— А тепер, діти, чай готовий, — сказала вона.
Джейн зіслизнула з Філіпових колін, і діти вервечкою потягнулися на кухню. Саллі взялася накривати довгий іспанський стіл скатертиною.
— Мати запитує, чи прийти їй попити з вами чаю? — переказала дівчина. — А я можу напоїти чаєм малих.
— Скажи матері, що ми пишатимемося й радітимемо, якщо вона прикрасить нашу компанію, — відказав батько.
Філіпові спало на думку, що цей чоловік не може й слова сказати без свого ораторського красномовства.
— Тоді я поставлю горнятко для неї, — вирішила Саллі.
За мить вона повернулася з окрайцем хліба, кавалком масла і бляшанкою полуничного варення. Поки дівчинка накривала на стіл, батько глузував із неї. Він казав, що їй вже час бігати на побачення, й оповідав Філіпові, що донька занадто гонорова і не хоче мати нічого спільного з кавалерами, які шикуються в два ряди біля дверей недільної школи, сподіваючись на честь провести її додому.
— Ну й вигадник ти, батьку, — відповіла Саллі зі своєю доброю повільною усмішкою.
— Дивлячись на неї, ніколи не здогадаєшся, що учень кравця пішов до війська через те, що наша дівчинка з ним не привіталася, а один інженер-електрик — чуєте, інженер-електрик — п’є оковиту, бо Саллі не поділилася з ним своїм молитовником у церкві. Я здригаюся від самої лише думки про те, що станеться, коли вона зробить дорослу зачіску.
— Мати сама принесе чай, — увірвала його донька.
— Саллі ніколи не звертає на мене увагу, — засміявся Ательні, дивлячись на неї з гордістю та любов’ю. — Вона займається своїми справами, попри війни, революції та катаклізми. Вона стане чудовою дружиною якомусь порядному хлопцеві.
Місіс Ательні принесла чай. Вона сіла й узялася різати хліб і масло. Філіпа зачудувало те, як жінка піклується про Ательні, наче він дитина. Вона різала хліб невеликими скибочками, щоб йому було зручно їсти, і мастила його маслом і варенням. Тепер вона була без капелюха й у своїй трохи тіснуватій недільній сукні нагадувала хлопцеві одну з фермерових дружин, до котрих він у дитинстві ходив із дядьком у гості. Аж тоді Філіп зрозумів, чому звук її голосу видавався йому таким знайомим. Жінка розмовляла так само, як люди в околицях Блекстейбла.
— У якій частині країни ви народилися? — поцікавився він.
— Я з Кента. Народилася у Ферне.
— Я так і думав. Мій дядько вікарій у Блекстейблі.
— Оце цікаво, — озвалася жінка. — Щойно в церкві я думала, чи не родич ви містеру Кері. Я бачила його чимало разів. А моя кузина вийшла заміж за містера Баркера з ферми Рокслі, неподалік від Блекстейбла. Дівчинкою я часто там бувала. Хіба це не цікаво?