Вона подивилася на гостя, і в її вицвілих очах засяяв новий вогник цікавості. Жінка запитала, чи бував Філіп колись у Ферне. Це було мальовниче село за десять миль від Блекстейбла; фернський вікарій частенько їздив до Блекстейбла на свято збору врожаю. Жінка згадувала імена навколишніх фермерів. Їй приємно було знову побалакати про місце, де минула її юність, і вона із задоволенням згадувала події та людей, що детально запали їй у пам’ять, як це часто буває з людьми її класу. На Філіпа це теж подіяло дивним чином. Здавалося, наче до кімнати, прикрашеної панелями, в самісінькому центрі Лондона, увірвалося дихання заміської природи. Філіп майже бачив перед собою плодовиті кентські поля зі статечними в’язами; його ніздрі затріпотіли від пахощів повітря, сповненого сіллю Північного моря, що додавала йому прохолоди і свіжості.
Філіп засидівся в Ательні до десятої години. О восьмій діти зайшли до кімнати, щоб побажати усім на добраніч, і з усією природністю підставили Філіпові щічки для поцілунків. Серце у нього вистрибувало з грудей. А ось Саллі лише простягнула йому руку.
— Саллі ніколи не цілується з джентльменами на першому побаченні, — пожартував її батько.
— Тоді вам доведеться запросити мене ще раз, — підіграв йому Філіп.
— Не зважайте на батькові слова, — зауважила Саллі, усміхнувшись.
— Ця юна жінка знає собі ціну, — додав її батько.
Поки місіс Ательні вкладала дітей спати, вони повечеряли хлібом із сиром та пивом; а коли Філіп зайшов на кухню побажати жінці на добраніч (вона відпочивала там, читаючи «Віклі Диспетч»), господиня сердечно запросила його навідуватися ще.
— Поки Ательні має роботу, щонеділі на нас чекає гарна вечеря, — сказала вона. — А якщо ви зайдете побазікати з ним, це буде справжньою благочинністю.
Наступної суботи Філіп отримав від Ательні листівку, в якій той запрошував його завтра на вечерю. Переймаючись, що їм доводиться заощаджувати значно більше, ніж містер Ательні хотів це визнати, Філіп відповів, що зможе прийти лише на чай. Він купив великий сливовий пиріг, щоб господарі не витрачали грошей ще й на нього. Виявилося, що вся родина рада його бачити, а завдяки пирогу дітлахи полюбили Філіпа ще більше. Він наполіг, що вся родина мусить випити чаю разом на кухні, і за столом було галасливо та весело.
Незабаром Філіп узяв собі за звичку навідуватися до Ательні щонеділі. Завдяки своїй простоті та природності він подобався дітям, до того ж вони відчували з його боку взаємну симпатію. Щойно зачувши дзвінок, хтось із малих висував голову у вікно, щоб переконатися, що це Філіп, а потім усі галасливо неслися донизу сходами, кидаючись йому в обійми. За столом діти змагалися за право сидіти поруч із ним, і вже незабаром почали називати його «дядько Філіп».
Ательні був дуже балакучим, і потихеньку Кері дізнався про все його життя. Чоловік хапався за різноманітні справи і, як здавалося, усе, за що він брався, закінчувалося кепсько. Він працював на чайній плантації на Цейлоні, комівояжером із продажу італійських вин в Америці; найдовше Ательні пропрацював секретарем у водопостачальній компанії Толедо; а ще він працював журналістом і деякий час займав посаду судово-поліцейського репортера у вечірній газеті; йому довелося побувати заступником редактора в мідлендській газеті та редактором у ріверській. На кожній посаді чоловік нахапався потішних анекдотів і задоволено розповідав, радіючи своєму вмінню розважати компанію. Читав він чимало, захоплюючись здебільшого незвичними книжками і з дитячим задоволенням виливаючи на слухачів несистематизовані знання. Три чи чотири роки тому принизлива вбогість змусила Ательні стати рекламним агентом однієї фабрики одягу в пресі. Попри те що робота здавалася чоловікові не гідною його можливостей (які він цінував украй високо), непохитність дружини і потреби сім’ї змусили його залишитися на цій посаді надовго.
90
Вийшовши від Ательні, Філіп повертався уздовж Ченсері-лейн та Стренду, а потім сідав на автобус у кінці Парламент-стрит. Однієї неділі, коли їхня дружба тривала вже шість тижнів, він пішов звичним маршрутом, але виявив, що автобус до Кенсінґтона вже повний. Надворі був червень, проте цілий день дощило, і ніч видалася вогкою і холодною. Кері дійшов до Піккаділі-Сьоркус, сподіваючись сісти в автобус там, — зупинка була біля фонтана, а в автобусі рідко можна було зустріти більше двох-трьох людей. Транспорт ходив тут щоп’ятнадцять хвилин, тож довелося трошки почекати. Філіп ліниво розглядав натовп. Шинки саме зачинялися, і на вулицях було людно. Він обмірковував ідеї, на які Ательні чарівним чином завжди вдавалося наштовхнути співрозмовника.
Раптом Філіпове серце завмерло. Він побачив Мілдред. Юнак не згадував про неї вже кілька тижнів поспіль. Дівчина переходила дорогу на розі Шафтесбері-авеню й зупинилася, щоби пропустити кілька кебів. Вона уважно слідкувала за транспортом і не помічала більш нічого. Мілдред була вбрана в чорний солом’яний капелюшок, прикрашений цілим оберемком пір’я, і чорну шовкову сукню; серед жінок саме панувала мода на шати зі шлейфом; кеби проїхали, дівчина перейшла дорогу і, замітаючи шлейфом вулицю, рушила вздовж Піккаділі. Серце у Філіпа гупало, мов божевільне, коли він кинувся назирці. Він не збирався розмовляти з Мілдред, але здивувався, куди вона йде о такій годині. Йому хотілося подивитися дівчині в очі. Вона йшла повільно, повернула на Ейр-стрит, а потім вийшла на Реджент-стрит і знову рушила в напрямку Піккаділі-Сьоркус. Філіп збентежився. Він не розумів, що Мілдред робить. Можливо, вона на когось чекає, і йому страшенно захотілося дізнатися, на кого саме. Дівчина обігнала невисокого чоловіка в капелюсі-котелку, котрий повільно шпацирував у тому ж напрямку, що й вона, і подивилася на нього краєм ока. Потім вона пройшла ще кілька кроків та, опинившись біля «Свон і Едґардс», зупинилася і завмерла обличчям до дороги. Коли коротун наблизився до неї, Мілдред усміхнулася. Чоловік на мить витріщився на неї, а потім відвернувся і поспіхом рушив геть. Аж тоді Філіп усе зрозумів.
Жах приголомшив його. На мить юнак відчув таку слабкість, що ледве втримався на ногах; потім він рвучко підійшов до дівчини і торкнувся її руки.
— Мілдред.
Страшенно налякавшись, дівчина обернулася. Кері здалося, що вона почервоніла, але в темряві він погано бачив. Кілька секунд вони мовчки стояли й дивилися одне на одного. Нарешті Мілдред озвалася:
— Не сподівалася побачити вас.
Філіп не знав, що відповісти; він був страшенно вражений; слова в голові бігали наввипередки і здавалися жахливо мелодраматичними.
— Це огидно, — видихнув він майже нечутно.