Мілдред не відповіла; вона відвернулася і дивилася на хідник під ногами. Кері відчув, як страждання спотворюють його лице.
— Ми можемо кудись зайти й поговорити?
— Я не хочу говорити, — похмуро кинула дівчина. — Дайте мені спокій, гаразд?
Філіпові спало на думку, що її вкрай потрібні гроші, тож він не може дозволити собі піти геть о такій порі.
— Якщо ви в скруті, у мене є кілька соверенів, — бовкнув він.
— Не розумію, про що це ви. Я просто прогулювалася, повертаючись додому. Збиралася зустрітися з однією дівчиною з роботи.
— Заради Бога, хоч зараз не брешіть, — попросив Філіп.
Він помітив, що дівчина плаче, і знову перепитав:
— Ми можемо піти кудись поговорити? Можна мені піти до вас?
— Ні, не можна, — схлипнула дівчина. — Мені не дозволяють приводити джентльменів. Якщо хочете, можемо зустрітися завтра.
Філіп був переконаний, що завтра Мілдред не прийде, і не збирався її відпускати.
— Ні. Ви мусите відвести мене кудись просто зараз.
— Ну, я знаю одну кімнату, але там беруть шість шилінгів.
— Байдуже. Де вона?
Дівчина назвала адресу, і Філіп зупинив кеб. Вони доїхали до зашарпаної вулички позаду Британського музею, неподалік від Ґрейс-Інн-роуд, і Мілдред зупинила екіпаж на розі.
— Вони не люблять, коли під’їжджають аж до дверей, — пояснила вона.
Відколи вони сіли у кеб, це були перші промовлені нею слова. Вони пройшли кілька ярдів, і Мілдред тричі різко постукала в двері. Філіп помітив у фрамузі[297] табличку з оголошенням, у якому пропонувалося винайняти квартиру. Двері рвучко розчахнулися, і висока літня жінка пустила їх усередину. Вона глипнула на Філіпа і пошепки сказала щось Мілдред. Дівчина відвела Кері коридором до затильної кімнати. Усередині було досить темно. Мілдред попросила сірник і запалила гасову лампу; скла не було, і полум’я різко розгорілося. Філіп побачив невеличку брудну спальню, захаращену розмальованими під сосну меблями; мереживні фіранки були вкриті плямами, а камінна решітка ховалася за великим паперовим віялом. Мілдред опустилася на стілець біля каміна, а Кері сів на краєчок ліжка. Він почувався присоромлено. Помітив, що обличчя Мілдред щедро розмальоване рум’янами, а брови підведені чорним, але дівчина однаково мала змарнілий і хворий вигляд, і рум’янець лише підкреслював зеленкувату блідість шкіри. Мілдред мовчки витріщалася на паперове віяло. Філіп не міг вигадати, що сказати, — у горлі стояв клубок, наче він збирався розридатися.
— Господи, як це огидно, — прохрипів Кері.
— Не розумію, чому ви взагалі пхаєте у це носа. Мені здавалося, що ви радше мали б зрадіти.
Філіп не відповів, і за мить Мілдред почала схлипувати.