— Ні, не збираюся.
— Не розумію, чого ще ти хочеш, — кинула місіс Ательні, і тепер чітко було чути, що терпець їй увірвався. — Він дуже гідний юнак і може забезпечити тобі гарне життя. Ми й без тебе маємо кого годувати. Якщо тобі випала така нагода — гріх нею не скористатися. Припускаю, ти навіть зможеш найняти служницю для чорної роботи.
Філіп ніколи раніше не чув, щоб місіс Ательні так відверто говорила про їхню скруту. Він розумів, як важливо жінці влаштувати кожного зі своїх дітей.
— Можете не вмовляти мене, мамо, — спокійно відповіла Саллі. — Я не збираюся виходити за нього.
— Мені здається, що ти жорстоке, безсердечне самозакохане дівчисько.
— Якщо хочете, щоб я заробляла собі на життя, мамо, я завжди можу піти комусь прислужувати.
— Не верзи дурниць, ти чудово знаєш, що батько ніколи тобі цього не дозволить.
Філіп зустрівся з дівчиною поглядами, і побачив, як у її очах зблиснули веселі іскорки. Він замислився, що в цій розмові її так потішило. Саллі була дуже дивною дівчиною.
116
Протягом останнього року в шпиталі Святого Луки Філіпові довелося чимало попрацювати. Він був задоволений життям. Виявилося, що жити, не пускаючи нікого у серце, дуже зручно, до того ж завжди вистачає грошей на власні потреби. Він чув, як люди презирливо розмовляють про гроші, й дивувався, невже ці знавці хоч раз пробували обійтися без них. Кері знав, що брак грошей робить людину жалюгідною, жадібною, скупою; він спотворює характер і змушує дивитися на світ очима черні; коли доводиться цінувати кожну копійку, гроші набувають непомірної важливості — зрозуміти їхню справжню цінність допомагають лише статки. Тепер Філіп жив усамітненим життям, не бачився ні з ким, окрім родини Ательні, але не почувався самотнім; він розважався, вигадуючи плани на майбутнє, і часом думав про минуле. Час від часу спогади поверталися до старих друзів, однак Філіп не намагався з ними зустрітися. Він залюбки дізнався би, що сталося з Норою Несбіт (тепер її звали Нора «Якось-інакше», але Філіп не міг згадати прізвища чоловіка, за якого вона вийшла заміж); він радів, що був із нею знайомий: Нора була прекрасною жінкою з хороброю душею. Якось увечері, десь о пів на дванадцяту, Кері бачив Лоусона; той ішов уздовж Пікаділлі у вечірньому костюмі, — можна було здогадатися, що він повертається з театру. Філіп піддався несподіваному імпульсу і рвучко звернув до прилеглої вулички. Вони не бачилися два роки, і Кері відчував, що відновити забуту дружбу не вдасться. Їм із Лоусоном більше нічого було сказати один одному. Мистецтво Філіпа більше не цікавило; схоже, тепер він міг насолоджуватися красою ще відчайдушніше, ніж у часи, коли був хлопчиком, але мистецтво більше не видавалося йому важливим. Кері був зайнятий тим, що намагався побачити в різноманітті життєвого хаосу якусь впорядкованість, і в порівнянні з матеріями, з якими він тепер працював, слова і фарби здавалися чимось пересічним. Лоусон служив своєму покликанню. Філіпова дружба з ним була лише візерунком в орнаменті, над яким Кері працював: ігнорувати той факт, що художник його більше не цікавить, було б звичайною сентиментальністю.
Іноді Філіп думав про Мілдред. Він умисно уникав вулиць, де міг із нею зіштовхнутися; однак подекуди якесь почуття (можливо, цікавість, а може, щось глибше, у чому він не хотів собі зізнаватися) змушувало його прогулюватися вздовж Пікаділлі та Реджент-стрит о тій годині, коли дівчина могла там з’явитися. Кері сам не розумів, хоче він її зустріти чи боїться цього. Якось він побачив ззаду жінку, котра була схожа на Мілдред, і на мить подумав, що це вона; його охопило дивне відчуття: різкий біль у серці, страх і запаморочливе сум’яття. Поспіхом кинувшись навздогін і зрозумівши, що помилився, він водночас засмутився і видихнув із полегшенням.
На початку серпня Філіп склав хірургію — свій останній екзамен — й отримав диплом. Із того дня, коли він уперше увійшов до шпиталю Святого Луки, минуло сім років. Незабаром йому мало виповнитися тридцять. Кері спустився сходами Королівського коледжу хірургів, тримаючи в руці сувій, що дозволяв йому практикувати, і серце задоволено гупало в грудях.
«Тепер моє життя розпочнеться по-справжньому», — думав він.
Наступного дня Кері пішов до бюро секретаря, щоб подати свою кандидатуру на одну із посад у шпиталі. Секретарем був приємний невисокий чоловік із чорною борідкою, який завжди щиро подобався Філіпові. Він привітав Кері з успішним завершенням навчання і сказав:
— Можливо, ви погодитеся на тимчасову роботу на південному узбережжі? Помічник потрібен на місяць, він отримуватиме три гінеї на тиждень із проживанням та харчуванням.
— Я не проти, — озвався Філіп.
— Це у Фернлі, що в Дорсетширі. У доктора Сауса. Їхати доведеться негайно, його помічник захворів на свинку. Здається, це дуже приємна місцина.
Щось у тоні секретаря насторожило Філіпа. Надто він був невпевнений.
— У чому тут підступ? — поцікавився він.
Секретар на мить завагався, а потім заспокійливо засміявся: