— Їдьмо, пояснимо Усманову все, як є, гадаю, він не образиться, переграє своє рішення.
Так і сталося. Адже Алі Усманович людина мудра й чуйна. Навпаки, він навіть постарався підбадьорити мене.
— Дарма, Хашимджане, ви ще молодий, устигнете по курортах поїздити. Не зобижайте бабусю. — Потім звелів секретарці терміново оформити мені преміальні і повідомив, що передає свою чорну особисту «Волгу» в моє розпорядження.
— Не соромтесь, їдьте. Завдяки вам робота нашого відділення відзначена Міністерством внутрішніх справ. Для такого співробітника нічого не шкода…
І ось ми котимося й котимося привіллям. Машиною правив я сам, тато куняв поруч, а бабуся, зручно влаштувавшись на задньому сидінні, поблажливо батькувала тітоньку Хаджар, яка мала колись необережність сказати, що я нізащо не стану людиною…
На полях весна рішуче заявила про свої права: біля ариків густо пробивалася зелень, бруньки на деревах набростилися, в чистому повітрі далеко лине гуркіт тракторних моторів. Колгоспниці у строкатих хустках проводжали поглядом нашу машину, декотрі завзято махали вслід. Високо в небі заливалися жайворони, радіючи розкоші світла й тепла. Не менше, ніж птахів, збуджував погідний день і мене: я голосно заспівав першу-ліпшу пісню, що спала на думку. Бабуся засміялася, погладила шорсткою рукою мою потилицю.
— Об-бо, непутященький мій, коли це ти навчився так ловко співати?
— Співробітник міліції все мусить уміти, бабусю.
— Хай буде благословенна і на тім і на сім світі міліція, яка зробила з тебе людину, — прошепотіла бабуся, молитовно склавши руки і провівши ними по обличчю. — А ти знаєш, що твій друг Закір одружується?
— З ким?
— З Хакімою, дочкою мельника.
— А, знаю. Це та дівчинка, яка впала з турніка й поламала ногу?
— Та. Працює на фермі дояркою. А Закір твій закоханий, Моя півень: злізе на дах ферми — і ну пісні співати. Зі своїм Коханням на весь кишлак осоромився. Одного разу вирішив зустріти свою кохану біля хвіртки… То й що б ти думав? — Притулився до паркану й заснув, тож майбутній тесть ледве розбудив уранці…
У кишлак ми в"їхали близько п"ятої години. За машиною ушнипилася юрба дітлахів. Вони кричали, верещали, свистіли, наче цирк привезли. Мама, звичайно, давно ждала мене, трохи сплакнула, розказала, що вибігала на гудіння кожної проїжджої машини. Сестрички мої Айшахон і Донохон теж надзвичайно зраділи, тільки від надміру почуттів чомусь геть мі були про брата і почали обіймати-цілувати одна одну.
А через півгодини у нашому дворі яблукові ніде було впасти, вважай, увесь кишлак зібрався. Багато хто дужче цікавився чорною «Волгою», аніж моєю особою. Мені переказами тишкома, що дехто навіть підозрював отаке: «Боюся, діло тут нечисте, а раптом Хашим узяв та й украв цю машину? Думаєте, ні? Подивіться в його очі, так і бігають, так і бігають!..»
Тато покликав Умурзака-м"ясника зарізати барана, а надвечір завітав не хтось там — сам голова колгоспу, а також рахівник і агроном Анарбай-ака. Поміркувавши, вирішили, що подібне свято не може відбутися без нашого шановного дільничного. Хутко послали по нього людину. Зійшлися, звичайно, І шкільні мої друзі-приятелі: Закір, Мирабіддінходжа, який приїхав додому на канікули, Акрам, який покинув школу з шостого класу, одначе тепер має у колгоспі славу передового механізатора, Ташпулат-обліковець і навіть круглоголовий розумака Ариф, якого після закінчення зубопротезного технікуму прислали берегти зуби наших односельців.
Усі гості, як гадалося, прийшли одвідати мене, поцікавитись моїми справами, порадіти моїм успіхам; та ба, розмови точилися про інше. Чоловіки гомоніли про те, що зима цього року затягнулася, тому корм закінчився і всі намагаються збути худобу, за сніп торішньої конюшини залюбки можна купити шестимісячне ягня. У жінок було своє: от, мовляв, у промтоварний магазин завезено фарфорові сервізи, чайники та піали, а завмаг, щоб йому вдавитися, збув їх на товчку. Баба Айніса життя не дає своїй невістці, а баба Тупиніса щоденно ходить до мулли, щоб той напоумив її зятя поважати тещу; чоловік тітоньки Халніси, видно, здурів геть на старості, забрав усі заощадження й подався кудись на курорт.
Ми, молодь, теж не мовчали, звичайно, і в нас тем було хоч одбавляй: хто куди вступив, хто де працює, хто з ким одружився, — коротко кажучи, гості розійшлися десь аж удосвіта, коли півні ледве не порвали голосові зв"язки. Прощаючись, тато накинув на плечі дільничного новенький чапан, надів тюбетейку й поклявся, що довіку не забуде його доброти, адже саме завдяки його допомозі я став людиною. Нарешті ми залишилися з Закіром самі.
— Давай, друже, обнімемося ми з тобою ще раз! — запропонував раптом Закір, широко розкинувши руки.
— Але ж ми вже обнімалися…
ebooksa