Кінець Жовтого дива

— Якщо я не помиляюся, ви — Хашимджан, — сказав він, підходячи до мене.

— Так, він і є, — пробурмотів я і вмовк. Така вже у мене вдача: то невлад говорю, доки люди не очманіють, то, коли треба, слова путнього не знайду, щоб підтримати розмову. Стою як бовдур, усміхаюся якоюсь неживою, намальованою посмішкою. Дякувати, Карім-ака сам заговорив.

— Я знаю, Хашимджане, ви розрадили гірку батькову самотність… — Він зітхнув. — Дуже вдячний вам за це.

— Та як там, де там уже…

— Я одержав усі листи, що ви писали разом з батьком. Спасибі.

— Нема за що.

— Я просто зачитувався вашими жартами. Та ви природжений гуморист!

Не знаходячи слів, я просто кивнув головою. І чого я мовчу, наче в рота води набрав? Адже цим я ставлю Каріма-ака в незручне становище! Не моєю ж ідіотською посмішечкою підійшов він тішитися.

— Каріме-ака, гадаю, ми з вами ще наговоримося досхочу, — нарешті промовив я. — Якщо ви не проти, піду допоможу на кухні. Он скільки народу почастувати треба…

Я перевдягся у цивільне, засукав рукава й став до роботи. Крутився як білка в колесі: бігом носив повні чайники, подавав шашлики, підкидав дрова у вогонь, міняв тарілки (правда, штук п"ятнадцять побив за першим разом), — одне слово, знову відчув себе нормально. І працював до півночі, поки не пішли останні гості. Показав-таки гостям і Карімові-ака, що я вірний і люблячий син свого названого батька полковника Атаджанова.

«Ні, ви не були мені справжнім батьком»

Уранці мене чекали нові радісні вісті. Зібралися ми у кабінеті Алі Усманова на коротку нараду-літучку. Тут я дізнався, що Хашимджану Кузиеву, тобто мені, присвоєно звання молодшого лейтенанта. Полковника Уеманова призначено начальником обласного управління міліції; його кандидатуру вже затверджено у міністерстві. А мій учитель полковник Атаджанов ось уже тиждень як керує нашим відділенням. Була й четверта новина… ви вже пробачте, не подумайте, що вихваляюся — адже за цей гріх дехто й донині частенько докоряє мені, — але якщо змовчу, то вийде, що приховую правду. Отже, таке. Молодшого лейтенанта міліції Хашимджана Кузиєва, виявляється, призначено виконуючим обов"язки начальника відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, тобто обехеес. У масштабі району, звичайно.

Прощаючись з нами, Алі Усманович усміхався, але ми ж то бачили, що йому трошечки сумно.

— Друзі мої! — сказав він. — Ви всі знаєте, що колись я був робітником, а прийшов у міліцію завдяки наполяганню Салімджана-ака і за покликом серця. І якщо завоював якийсь авторитет, то це завдяки колективу, тобто вам, дорогі друзі. Я навіки зобов"язаний своєму наставникові, вихователю і другові Салімджану-ака, а також нашій розумниці-парторгові Каромат Хашимовій. Кажуть, хто не працює, той не помиляється. Я теж припускався помилок, є в мене свої вади; але товариші, коли було треба, завжди навертали мене на добру путь. Я дуже полюбив і наших молодих працівників, таких, як Сурат Арипов, Адил Шарапов, Хашимджан Кузиєв. Вони добре починають, краще, ніж я, хоч труднощів у них менше, ніж у нашого покоління. Сподіваюся, мої молоді друзі, ви нас і надалі не підведете. Я… мені… мені дуже важко розлучатися з усіма вами… — На цьому місці полковник геть розчулився і, щоб не показати своїх почуттів, швидко вийшов з кабінету.

Цей день був для мене по-справжньому радісним. Але пам"ятаючи, що є слово «авторитет», я усівся за свій стіл з таким похмурим і стурбованим обличчям, наче обмірковував якісь світові проблеми. Одначе надовго мене не вистачило. Схопився як ужалений з думкою: «А що як люди почнуть казати: «Ви подивіться, пику надув! Ходить, наче кілок проковтнув! Невже задаваку-кар"єриста пригріли?..» І я пішов по кабінетах, жартував, сміявся, сипав анекдотами. Так минув день. А надвечір я раптом зрозумів, що впав у крайність… Ох, важко бути начальником!

Дома я застав Салімджана-ака разом з сином, за столом на веранді. Видно, посперечалися: обидва нахмурені, не дивляться один на одного. Біля дверей стоїть упакований чемодан Каріма-ака, поверх нього лежить плащ. Помітивши їхній стан, я пішов до себе в кімнату, переодягся. Потім наколов трісочок, розпалив самовар і лише після цього повернувся на веранду. І знову невчасно.

— Каріме, я вважаю, ти дієш необачно, — схвильовано каїнів Салімджан-ака.

— У мене немає іншого виходу, — відповів Карім-ака, не підводячи голови.

— Але ж ти мусиш подумати і про мене, адже я не такий уже молодий…

— А ви? — Карім підхопився з місця. — А ви думали про мене, ви пам"ятали, що я ваш син? Справжні батьки, якщо син потрапив у біду, роблять усе, щоб врятувати його. А ви що зробили? Можна сказати, зв"язали руки й ноги і здали, як барана, в міліцію.