Кінець Жовтого дива

— Як-то?! А кому писав?

— Мельниковій дочці, Хакімі.

— Телепень! — заволав дядечко Туран, але трохи пом"якшав. — Які ви з твоїм батьком роззяви все-таки, недарма кажуть: яблуко від яблуні недалеко падає. Твій батько теж цілий рік морочив людям голову, не знаючи, до котрої з двох сестер-близнючок збирається свататись.

Дядечко Туран порвав мої листи на дрібні клаптики, жбурнув їх мені в обличчя і, вигукнувши: «І дід твій був телепнем, і прадід, і прапрадід!» — пішов.

Розмова ця враз облетіла весь кишлак, а Хакіма, сердешна, злягла у постіль… Доконав я її таки… Стан був важкий, тож батьки самі сватів прислали…

— Це до тебе?

— До мене.

— Все, отже, вийшло навпаки?

— Так, навпаки. От якби ти був тут — я б вислухав твої поради і нічого такого не сталося б.

— Ну, а що було потім? Бачив Хакіму?

— Бачив, звичайно. Вона подарувала свою фотокартку!.. Але я не про це. Я про інше хочу тебе попросити, тільки ти не відмовляй мені.

— Проси, — великодушно дозволив я. — Не відмовлю.

— Після весілля я хочу показати Хакіму найкращому лікареві у місті. Ось тоді ти мені й допоможеш. Я чув, Хакіму можна вилікувати і вона зовсім не буде кульгати. Якщо треба, я шкіру свою дам, кості, навіть усю ногу — диви, яка вона в мене здоровецька — аби тільки вилікували Хакіму.

— А на операцію вона згодна?

— Згодна.

— А весілля коли?

— Думка до Травневих свят і справити. Музикантів, сподіваюся, ти сам привезеш з міста.

Зорі на небі давно погасли, півні замовкли, видно, повели своїх курей на ранкову трапезу. А ми з Закіром ніяк не могли наговоритися, прощалися кілька разів, і знову все починалося спочатку.

Так і коротав я час: сьогодні гомоню щиро з Закіром, завтра розумуємо з гарбузоголовим Арифом. У цього теж набралося новин купа. Попросила Саддиніса (якщо пам"ятаєте, ще в шостому класі вона взяла наді мною шефство) підремонтувати їй зуби, але ж мало того, що цей молодець заговорив її зуби, він за одним заходом і голову закрутив. Ариф, передбачливий хлопець, заявив, що влітку одержить відпускні і майбутній тещі теж уставить золоті коронки. «Після цього вже й посватаюсь — відмови не буде», — казав Ариф, потираючи руки.

Найдужче ж припала до душі моя відпустка моїй улюбленій бабусі. Вона цілими днями не вилазила з машини: до тітоньки Хаджар, яка живе від нас за чотириста метрів, і то їздила на машині — по дріжджі там чи по сито. І їде, головне, по пояс висунувшись із віконця «Волги».