І плакав я, наче батька рідного втратив…
Я лечу в місто. Витискаю з машини все, на що вона здатна, а мені здається, ніби стою на місці. Невже Салімджанові-ака знову погано… Адже йому не можна було так перевтомлюватись… Невже… Ні, ні — про це не можна думати. А може, Адилу вдалось утекти? Припущення, одне страшніше за друге, отруювали свідомість.
Дорогу перед будинком Салімджана-ака було чисто заметено, густо полито водою. На спиляній усохлій тополі, що лежала біля дувала й заміняла лавочку, сиділи аксакали. У двір заходили й виходили незнайомі мені люди… Очі вмить заслала імла, серце скажено застугоніло: отже, збулося те, чого я найдужче боявся. Виходить, я втратив найдорожчу людину, наставника і вчителя, не зміг навіть попрощатися з ним, почути його останні слова!
Проклята смерть!.. Я не міг далі стримуватися: голосно заплакав і, приказуючи, як заведено у нас у кишлаку «О-о батьку, на кого ж ти нас покинув?! Залишив сиротами!» — пішов до двору. Назустріч мені вибіг Нігмат-ака, блідий, прикро вражений.
— Хашимджане, та чого ти? Прошу тебе, заспокойся.
Я заплакав ще дужче:
— Ти серце моє забрав з собою, батьку рідний, як мені жити тепер без тебе?!
— Кому кажуть, заспокойся?! — крикнув Нігмат-ака, заступаючи мені дорогу.
Відштовхнувши його, я кинувся у хвіртку, щоб устигнути попрощатись, припасти до грудей свого улюбленого наставника… і завмер просто на порозі, як машина, у якої несподівано кінчився бензин.
У дворі було повнісінько людей: сусіди, друзі Салімджана-ака. Веранда, схожа на салон трамвая, була напхом напхана співробітниками міліції — погони так усуціль і сяяли. У дворі на сурі розташувалися хлопці з самодіяльного ансамблю: саме тої миті, коли я став у хвіртці з своїм риданням, вони заграли запальний танок. Лише тоді я зрозумів, як жахливо сплохував. Але що тепер оце робити? Хоч провались від сорому. Та й Салімджан-ака може образитись!.. Треба знайти вихід. Нум прикинуся п"яним. Адже саме в п"яному вигляді люди роблять усякі дурниці.
Я розкинув руки, закрутився на місці, гучно притупуючи ногами, які й досі тремтіли.
— Е, подивіться, Кузиєв завітав!
— Завітав, але ж п"яний!
— Видно, знову на ревізії побував!
— Танцюй, хлопче, піддай жару!
— Отак воно і є: самі Нап"ються — і нічого, а ковтнемо ми, грішні, — враз на п"ятнадцять діб!
Я, звісно, добре чув ці то осудливі, то захоплені вигуки, але, як то кажуть, нуль уваги — продовжував свій шалений танок. Мало того, вицупив у коло двох дівчат з міського паспортного столу, потім ще двох хлопців, зовсім не знайомих, а глядачів примусив плескати в долоні у такт, що вони і виконали залюбки. Я вже почав знесилюватися від утоми, як раптом коло розпалося.
— Хашимджане, сину мій! — назустріч мені йшов Салімджан-ака. Я завмер, ждучи прочухана. Але Салімджан-ака по-богатирськи обняв мене, одірвав од землі, поцілував у чоло.
— Карім приїхав, синку, Карім наш повернувся!…
Карім-ака виявився хлопцем на всі сто: навіть вищий, стрункіший, ніж його змальовував полковник. Наче його навмисне виготовили в якомусь люкс-ательє, щоб люди милувалися.
ebooksa