Кінець Жовтого дива

— Здрастуйте, Арифе-ака, — простягнув я йому руку. — Ласкаво просимо, увіходьте.

— Юначе, я десь нібито бачив вас… Чи не ви, бува, Наполеон Бонапарт?

— Ні, я просто пустотливе лоша. Хочете, заіржу? — засміявся я.

Ариф-ака теж зареготав. Я увів його в двір, посадив за стіл до гостей, рівних йому за віком. Не встиг я влаштувати його, прийшли ще гості. Назустріч їм вибігли батьки молодого і всі родичі… Хто це, думаю, явився? Виявилося, Салімджан-ака і той генерал, якого я і олив ще в міліцейській школі і який сказав мені: «Не знаю, що за міліціонер з тебе вийде, але перукар буде неабиякий». Вітаючись на ходу із знайомими, вони пройшли до місця, де сиділи молоді, і сіли поруч з молодим.

Я дуже розхвилювався. Мені схотілося будь-що показати генералові, що я все ж працюю в міліції, а не в перукарні. Як підійти до них? О, здогадався. Накладу в таріль почастунків — смаженого, пареного, вареного й піднесу їм, а далі воно само покаже.

Так і зробив. Поставив ляган[12] перед генералом і скромно побажав:

— Смачного вам, їжте на здоров"я!

— О, та це ти, курсанте?! — вигукнув генерал, кинувши розмову з полковником. — Ну, як живеш, закінчив навчання?

— Закінчив, товаришу генерал.

— У перукарні пробуваєш?

— Ні, в мене служить, — втрутився у розмову Салімджан-ака.

— Але ж зелений він ще надто…

— Зелений, то зелений, звісна річ, але, вірю, колись і дозріє.

— От за це я й люблю тебе, тезко, завжди живеш з надією на краще…

Саме в цю мить узяла мікрофон капітан Хашимова і перебила нам приємну розмову.

— Тепер черга за музиками! — проголосила вона.

На двох широких дерев"яних помостах — сурі сиділи учасники художньої самодіяльності міського управління міліції — двадцять два чоловіки. Вони то настроювали свої інструменти, то потрохи промочували собі горло, чекаючи команди. Не встиг затихнути голос Хашимової, як вони утнули марш. І пішло, і пішло: пісні, танці — всі гості обернулися до них.

Коли музики притомилися, Каромат-опа знову встала й оголосила:

— А тепер, з вашого дозволу, слово надається сержантові Сурату Арипову! Мабуть, мало хто знає, що Суратджан пише вірші, співає, складає пісні. Суратджане, просимо вас, пісню про міліцію.

Народу чесно я служу, служу своєму краю,є За це мене товариші шанують, поважають. Як дамба, повінь зупиню і, як вода, — пожежі, За це мене товариші шанують, поважають.

От тобі й знайомець мій, Сурат-ака! Які у нас, виявляється, таланти!