— Як по-твоєму, з чого мені краще починати?
— Іди по слідах отого самого… «бідолашного директора», мій безжурний друже.
— А ти вже про все знаєш?.. Дякую, дорога.
— Немає за що.
Саме так, з цього й слід починати. Поплювавши на долоні, я потер руки на щастя — і подався додому. Залишивши чемодан з подарунками Лутфі-хола, попередивши у відділенні, що живий-здоровий, приступаю до роботи, пішов прямісінько в кафе «Сама втіха».
Було вже досить пізно, і двері славетної харчової одиниці були зсередини зачинені на гачок. Але ж для мене тепер немає перешкод! Кухарі прямували в закуток директора для звіту. Певна річ, я теж пристав до них.
— Скарги були? — одразу запитав Аббасов.
— Де там! І писнути бояться! Знають, що скаржникам усі зуби повиймаємо і в руки на згадку віддамо, — нахабно посміхнувся один кухар.
— Правильно, — похвалив Аббасов. — Робіть і далі в цьому ж дусі. Збори вважаю закритими.
Спровадивши всіх, «бідолашний» директор зачинився зсередини, дістав із сейфа пачки десяток, п"ятірок, трояків, поклав їх у портфель і не поспішаючи рушив до виходу.
Аббасов мав, виявляється, звичку розмовляти сам з собою, як наш мулла Янгок.
Він ішов покрадьки темними заплутаними вуличками і бубонів собі під ніс, як у нестямі. І знаєте, що ми зі своєю шапочкою почули? Нізащо не здогадаєтесь!
«… Ну, Саліме, як ти себе тепер почуваєш? Хоч ти й полковник, а в моїх руках як маріонетка! Щоправда, танцювати під мою дудку тебе не примусиш — упертий ти, обмежений зі своєю чесністю, але живцем у могилу — зажену. Вже помучу, як схочу. Адже ти чистенький і тому довірливий, прямий. А я, я на все здатний, мені всяке багно по коліна. Багато років тому, коли я був вагарем на шовкомотальному заводі, ти кинув до в"язниці двох моїх старших братів і батька! Тоді ми попереджали тебе, але ти не послухав добрих порад. І ми поклялися помститись. І дотримали слова. Це я підніс сірник до облитих гасом стін і зачинив твоїх дітей у хаті! Але ти ще її боргу переді мною… Не буде тобі спокою, Саліме, не буде ніколи, нізащо в світі!
Ти, Саліме, наївний і довірливий. Тобі й на думку не спаде, хто я такий. Я ж стільки років уже переслідую тебе, не даю тобі спокою, руйную твоє щастя. Це я завів на манівці твого сина Каріма, я примусив його украсти твій пістолет, яким було вбито, за моїм наказом, сторожа ювелірного магазину.
Ти, Саліме, вірний обов"язку і присязі, а я вірний собі. Ти намагаєшся покінчити із злочинністю, а я вирощую злочинців. Правда, небагато нас тепер залишилось, але залишились ті, хто вміє — хе-хе! — працювати. А як ми залагоджуємо свої справи, ти переконався на власній шкурі, полковнику! Це ми всунули тобі в руки чужу дитину — і осоромили на все місто, це я звелів викрасти документи твого сейфа — і їх викрали!.. Ні, браток, поки я не знищу тебе, ти будеш гинути повільно, в муках. Я помщуся за батька…
Все життя я купався в золоті: купував будинки, машини, все, чого душа бажала. Наскладав цілу скриню золота. І ти не зміг спіймати мене. Тому що я — перевертень, і не даремно мене називають Адил-баттал, Адил-підступний…»
Ні, братці, не міг я далі слухати цю підлу сповідь! У мене ніби потьмарилося в голові, всього мене пройняв дрож, я розігнався і щосили, як футболіст, що виконує одинадцятиметровий штрафний удар, штовхнув пройдисвіта. Звичайно, не треба було цього робити, сам розумію, припустився помилки. Адже я добре знаю статут: міліціонер ніколи не має права давати рукам волю. Добре, що я хоч кулаки не пустив у дію…
Усвідомивши свою помилку, я швиденько підхопив Аббасова під руки, допоміг йому встати. Той здивовано подивився довкола, пробубонів собі під ніс «товба» і, обтрусивши штани, пішов далі. Я рушив слідом, трохи відставши: боявся, що знову втрачу владу над собою.
Адил-перевертень зупинився біля великої залізної брами, натиснув кнопку дзвінка. Не встиг він опустити руку, як хвіртка, вирізана в одній із стулок воріт, відчинилась, і в ледь освітленому отворі з"явилася досить вродлива, дуже напахчена жінка років двадцяти п"яти.
— Ассалому алейкум! — проспівала вона медовим голосом, кланяючись Аббасову низенько.
ebooksa