Кінець Жовтого дива

— Мене ніхто не питав? — похмуро промовив той.

— Ні, ніхто не питав. — Жінка забряжчала ключами, замикаючи за нами хвіртку. — Щось давно ви не з"являлися додому, я почала вже хвилюватися.

— У першої дружини був, ясно? — перебив її перевертень.

По дорозі до будинку я уважніше придивився до жінки. Її рот повен золотих зубів, ніби навмисне повиривали їй усі тридцять два зуби, а замість них уставили золоті. З вух звисають золоті серги, кожна завбільшки з долоню немовляти, на кожнім пальці — ледь не по десять золотих перснів, певно, зі смарагдовими камінцями — надто вже яскраво вони блищали. А браслетів на пухлих дебелих руках — я просто не зміг порахувати. Глянувши випадково на жінчині ніжки, я очманіло струсонув головою: її легенькі черевички теж були обшиті золотом. О боже, куди це я потрапив: у дім якогось бідолашного директора кафе, чи в палац шаха, про які частенько розповідала колись моя дорога бабуся? Так, так, це був справжній палац, можете мені повірити!

У будинку було вісім кімнат, і кожна пофарбована в інший колір. На сяючих бронзовою фарбою стелях було намальовано найрізноманітніші картини. В кожному кутку трельяжі з якимись особливими дзеркалами. А люстри? У восьми кімнатах по кришталевій люстрі під колір стін. Темно-червоні поліровані шафи, дорогоцінні вази, у чотирьох кімнатах по кольоровому телевізору, в чотирьох — по чорно-білому. І килими найяскравіші, ручної роботи… Серванти і полиці вгинаються від дорогого фарфору, кришталевих чарок, фужерів. Можу впевнено сказати: тут було все, що ви купили б на якійсь там виставці виробів легкої промисловості. Директор сів на атласні курчачі[15], постелені на підлозі.

— Потри ноги.

Жінка заходилася масажувати товсті ніжки «бідолашного» директора.

— Підклади подушок за спину! — почувся новий наказ, який негайно ж було виконано.

— Неси вечерю. Негайно подали вечерю.

— Налий піалу коньяку.

Висьорбавши піалу коньяку, Аббасов мовчки заходився трапезувати. Я давно чув, як бурчить у мене в животі, тому, побачивши смачні манти на таці, не зміг утриматися. Сів поруч з коханою жоною директора і почав уминати манти, аж за вухами лящало; за кілька хвилин умолотив майже півлягана.

— Ну й жереш ти, куди так поспішаєш? — гаркнув директор на дружину. — Об"їдаєш мене!

— Вай, та з"їла я лише дві! — злякано здригнулася вона.

— Ха, вона ще сміє мені брехати! Іди принеси ще.

За хвилину з"явилася друга таця з гіркою манти. Я й за цим разом вирішив не відмовитися од почастунку.

— Перевір замки, увімкни сигналізацію, — наказав директор, витираючи масні руки. — І не забудь спустити з ланцюга собак.

Світло погасло скрізь, у будинку перевертня стало темно, як у могилі. Адил-підступний крадькома пішов до сарая. «Напевно, замислив чергову підлість», — подумав я, рушаючи за ким. Увійшовши в темний сарай, Аббасов засвітив кишеньковий ліхтарик і почав длубатися в захаращеному стійлі. Нарешті він, видно, знайшов те, що шукав: раптом купа вугілля, насипана посеред сарая, зрушилася вбік разом з підлогою. Утворився невеликий отвір завширшки з ящик із-під чаю. Адил поліз у нього, натис на якусь невидиму мені кнопку (тепер я збагнув, що він шукав у стійлі); тихо скрипнувши, повільно пішли в землю важкі залізні двері. Пройшовши кілька кроків, Аббасов освітив ще одні двері. Помацавши рукою за фільонкою, він знайшов коротеньку мотузочку, відчепив її, — і двері ніби провалились. Аббасов плазом поліз униз, клацнув умикачем — спалахнуло світло.

Підвал був невеличкий, метрів п"ять на п"ять. Дуже пахло сирістю. Вздовж однієї стіни стояли ящики з коньяком, горілкою, дорогими винами. Вздовж іншої — ящики з атласом, оксамитом. Стеля, стіни підвалу обкладені бетонними плитами, а долівка — глиняна. Відмірявши од дверей два кроки перевертень став навкарачки й заходився по-собачому розгрібати землю руками. У заглибленні з"явився якийсь блискучий залізний палець. Адил висмикнув його, в щілину, що утворилася, вставив ключ, тричі повернув його. І раптом ліва бетонна стіна підвалу почала повільно опускатися вглиб. Переді мною з"явилася друга стіна із суцільних полиць. З однієї Аббасов зняв великий чемодан, відкрив кришку. Я замалим не вигукнув, здивований: у ньому було повно-повнісінько сто- і п"ятдесятикарбованцевих купюр! Зроду я не бачив так багато грошей. Перевертень недбало кинув у чемодан свіженькі пачки десяток, п"ятірок та трояків і, закривши його, поклав на місце. Потім зняв другий. Цей був напхом напханий різними коштовностями: золотими монетами, посудом, прикрасами. Адил-директор узяв три золоті монетки, вкинув до кишені…

А коли він відкрив третій чемодан… сказати по правді, я трохи перелякався. У ньому, холодно полискуючи, лежали три пістолети. Один з них Аббасов запхав у кишеню. Сяк-так стримавши дрижаки в тілі, я вже замірився був плигнути на злочинця, оглушити і зв"язати його, щоб одвезти в міліцію. Насилу вмовив себе не робити цього: схоже, перевертень зі своєю зграєю готувався до нового, страшного злочину, поспішивши, я можу зіпсувати все діло. Довелось, як і раніше, мовчки йти слідом за Аббасовим. Через півгодини ми спіймали таксі і помчали в невідомому напрямку.

— Спасибі, шапочко моя! — прошепотів я.