Твердиня

Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе…) кивнув.

Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, що прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° збиралися прямувати.

LX

8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Хвилювання, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора перекинулось на Ґрема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи настанови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не можна було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора, але при цьому страшенно виснажувались.

У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стежку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.

Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслідувачів (дикунів?.. перуанців?.. привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди людської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї крони ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля якого хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вмилась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної рідини, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт — чи то пак на те, що від нього лишилося. Ґрем, який після обіду марширував на чолі загону (з єдиної причини — похизуватися перед Сатомі), спіткнувся об схований під листям валун і полетів сторчака, ледь не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від першого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натрапив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Може, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежала ще одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігалися. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.

— Не вбився, янкі? — підсміюючись, ляпнув Левко. — Це тобі не Мілленіум-парк[100] у Чикаго.

— Подивіться, — спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.

Сьома визирнув з-за спини Ґрема.

— Що там? — спитав українець.

— Камені. — Семен опустився на коліна і взявся гарячково розгрібати листя.

Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише два?

Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — на захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише здається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте вони були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де перечепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стовбурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не давало їм рости.

— Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі палали, як і у Левка. — Ти давай туди. — Кинувши погляд на українця, показав на захід. Лео кивнув. — Я піду на схід.

Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав:

— Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!