Твердиня

(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)

Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було нічого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого дна противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у правій руці.

— Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою Левка вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

— А що ми мали чути? Ти ж не…

За табором голосно хруснула гілка. Сьома не договорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування вологи на листі високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і кожної секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитись до пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно розправившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалась Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.

— Хочу відлучитися.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— У те місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до намету, — невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому й обурення.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і потупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскрипують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — табору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.