Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Ґрем і Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками по землі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з нерівних, але добре припасованих каменів площею не більше за пів квадратних метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил було багато, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито зникаючи під землею.
— Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен.
У тих місцях, де тракт не засипало землею, окремих брил не вистачало, з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.
— Прикинь, ми майже прогавили її, — схвильовано сказав Левко.
Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північний тракт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Мандрівникам пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти крізь розтрощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши заглиблюватись у джунглі.
Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло обговорюючи, що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зиґзаґами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.
Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманий тропічний ліс.
— Ґуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, — нагадала Сатомі.
— Мабуть, так і є, — підтакнув українець, — але сьогодні ми про це не дізнаємося. — Простір під кронами насочувався темрявою.
— Стаємо табором? — Сьома роззирнувся, шукаючи місце для наметів.
— Давай, — згодився Левко.
За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, але зорі поволі затягувала плівка з хмар.
Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомоніли, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсянка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструвала хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Ґрем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потічку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх був піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно скубати дівчат), думаючи про те, щоб відважитися і нарешті розповісти їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдоти, від яких іноді червонів навіть Левко, — прагматична натура росіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотвореності. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж поки…
…поки не зазвучали дзвони.
ebooksa