Твердиня

— А-а’ррр! — загарчав він.

— Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це колода, що вночі відпала від дерева і зараз не хоче, щоб ти на неї ставала.

— Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ти щось бачиш?

— Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, нє?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, — це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тепла хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока висітиме тиждень… два тижні… чи місяць. У них скінчаться припаси, і при цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Глитнувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

— Де ми? — З намету виборсався Ґрем.

— Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаваним відлунням.

— Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

— Це все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища.

— Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Сатомі, я б уже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з іншого боку табору.