Заспокоївшися, хлопці заходились вивчати місцевість, закарбовуючи найменші деталі, що можуть стати у нагоді під час нічної вилазки. В тому місці, де вони сиділи, край шостого рівня відступав від стіни тераси (тобто сьомого рівня) метрів на три-чотири. Далі вниз аж до бруґмансії, що приліпилась на боці четвертого уступу Твердині, тягнулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ навряд чи помістилася б людська ступня.
— Тут нагорі прив’яжемо зелену
Росіянин жував травинку і, прищурившись, водив очима навкруги. Сатомі, уткнувши підборіддя в коліна, з тугою дивилась удалечінь.
— Спускатись краще там. — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що слугував їдальнею, кам’яний схил був пологим. Крутизна в цьому місці не перевищувала 45°. — Мотузку прив’яжемо до одного з кілків, на яких тримається намет. — І винувато: — Я не зможу її втримувати.
Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спуску. Ухил виглядав ідеальним. По ньому можна було запросто спуститися без страховки. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на ногах буде неслизьке взуття. З мотузкою підйом (хай і у зливу) займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бруґмансія росла метрів на двадцять західніше.
— Ти тоді не над нами стоятимеш, — зауважив Левко. — Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?
Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь:
— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти і перечекати. Нехай один раз означає небезпеку, а потрійне блимання — що все минуло і вам можна продовжувати.
— Чув? — Левко повернув голову до Ґрема.
Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.
— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.
Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від вертольотів, їх постійно підганяли криками.
— Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.
Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:
— Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але гадаю, має вистачити.
Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.
— Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?
— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.
— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.
— Під самим носом? Ні.
ebooksa