Твердиня

— Я знаю. Але якщо ти не хочеш…

— Хочу. Що треба робити?

Сьома якось дивно (приречено?..) посміхнувся.

— Для початку нарвати квіток.

CII 18 серпня 2012 року, 06:27 (UTC – 5) Паїтіті

Спускаючись до «нори», Левко поцікавився у приятеля:

— Чому передумав?

Семен спинився і довго мовчав, вдаючи, що зручніше вмощується на костур. Зрештою він сказав:

— Я не передумав. Просто раніше не вірив, що у тебе… що у нас усе вийде.

Слова були далекими від правди. Семен брехав. Росіянин почувався винним перед Левком через те, що не сказав про Ґрема і Сатомі. Проте головною причиною зміни рішення стало усвідомлення, що його товаришів, якщо вони залишаться в Паїтіті, раніше чи пізніше вб’ють. Сьома підозрював, що Х’юз-Коулман лиш вичікує. Він дочекається реакції з Європи з приводу зникнення чотирьох студентів у Перу, подивиться, наскільки активно вестимуться пошуки, після чого зробить усе, щоб скерувати рятувальників (якщо такі будуть) по хибному сліду. Можливо, тоді Джейсону знадобляться тіла Ґрема, Левка і Сатомі, — щоб підкинути на шляху пошукової групи (певна річ, десь дуже далеко від Паїтіті) й інсценувати трагічну загибель мандрівників. Можливо, до цього не дійде. Пошукових загонів може й не бути (хоча Сьома вірив, що Ян зробить усе, щоб спорядити рятувальну експедицію), але навіть якщо будуть, вони не зайдуть далеко. Джейсону лишиться трохи потерпіти, поки пошуки не вщухнуть самі по собі, після чого він з легкою душею позбудеться студентів. Вони стануть зайвими. Його, Семена, зважаючи на нещодавні відкриття, майже напевно лишать живим, проте решта так чи інакше помре.

Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибель товаришів, тому мусив допомогти. Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив. Аби не катуватись роздумами, Семен постановив, що остаточне рішення прийме в останній момент, що передуватиме втечі.

Звісно, якщо до такого моменту дійде.

— То ти з нами? — сяючи, Левко потиснув друзяку за плече.

Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі сподівання чи надію — він пропонував реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був пробачити приятеля. Ні, не так — він просто викинув з голови історію з Сатомі і розмови з Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.

— Не знаю…

— Ти не хочеш тікати?

— Я не знаю, чого хочу.

— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш в купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже. — Левко зазирнув у обличчя товариша. — То ти з нами чи ні? — повторив запитання.

— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.

— Прекрасно! Давай швидше.

Хлопцю не терпілось поділитися з Ґремом. Тобто ділитись йому зовсім не хотілось, він би не дуже бідкався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини він вартував стільки ж, скільки одноногий каліка на позиції центрального форварда у професійній футбольній команді.