Твердиня

За мить матраци розштовхали по «норі», і різниця у товщині стала непомітною.

— А з цим ворсистим удавом що робити? — Мулат присів коло товстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.

— Покладемо у той куток, — Левко показав у дальній кут печери, — за наплічники.

Ґрем пирхнув. Зобразив, зрушивши губи вліво, not impressed face, та сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канат у найдальший закуток «нори», після чого замаскували його власними речами.

— Ну як? — спитав Лео, відходячи.

— Херово, — чесно сказав Сьома.

Речей було небагато, і всі вони були надто малі — як не тули, неозброєним оком видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мотузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж просто моток канату.

— Біс із нею, — махнув рукою українець.

— Якщо її помітять, нам каюк, — прокаркав американець.

— Не помітять, — упевнено проказав Левко. — Сьогодні вночі ми її використаємо… і зразу позбудемось.

— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не занадто поспішаєш?

— Назви хоч одну причину, чому ми маємо зволікати.

— Щоб усе обдумати.

— У тебе з цим настільки туго, що на роздуми треба кілька днів? — Левко знущально посміхнувся і розвів руками, мовляв, то твої проблеми, чувак.

В очах мулата розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли перекинутись, щоб не наїжачитись один на одного.

— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?

— Я про них подбаю, — хижо вищирив зуби українець.

«Ага, розказуй мені…» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами і вийшов із «нори».

Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь глибоко в надрах Паїтіті загубилось доісторичне чудовисько, і зараз, осліпнувши, усвідомило, що приречене блукати в пітьмі до кінця часів, марно шукаючи вихід на поверхню, і застогнало. Тягуче, утробно й озлоблено.

CVI

Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювались, що, коли ходитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думки. Після обіду, стараючись не привертати уваги, вони зібрались біля північного краю горішньої тераси, навпроти великої піраміди. Розсілись, звісивши ноги з краю, і якийсь час вдавали, що насолоджуються краєвидами безмежної розкошланої сельви. Втім, перестороги були марними — попри незбагненне пожвавлення, що сповнювало терасу того спекотного суботнього пообіддя, бранців ігнорували.