Знадобилося трохи більше секунди, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо йому справді за мить перед пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, привидівся якийсь перуанець, він не мав жодної підстави стверджувати, що це той самий хлопчина, якому він щойно прострелив литку. Людям напрочуд важко пригадати обличчя тих, з ким вони стикались чотири роки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі
Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, вмить визначив положення Левка і припустив, накульгуючи й лишаючи по собі кривавий слід, під захист піраміди. Українець пальнув наосліп, але промахнувся. Через секунду охоронець прилип до грані і став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг його дістати. Де там — він навіть не бачив перуанця.
Хлопець вилаявся українською, як не лаявся з дев’ятого класу. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на гепу і поїхав униз по східній грані. Гранітні брили, що на вигляд здавались гладко відполірованими, при прискореному ковзанні дерли Левку задницю як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч, устиг замислитись, чи вони не заважатимуть, але тут-таки прогнав їх із думок. Голову, котру ще хвилину тому розкраювали сумніви з приводу того, стріляти чи ні, зараз заполонило єдине вогняне бажання: за будь-яку ціну дістатися до верхньої тераси раніше, ніж поранений перуанець спуститься з Твердині і щезне в джунглях.
Ернесто Флоріо віддер згорток від скла «Cessn’и». Його власний літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч з покинутим турбопропом, що втикався носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах збирався викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим як закинути згорток у кущі, він все ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» і насупився.
Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, подумавши, спинився.
— Еріко! — покликав він.
— Що, Ерні? — надійшло з-за «Cessn’и».
— Можеш підійти? Я дещо знайшов.
Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була з сезонних учених, котрі прилітали на станцію Проґресо спостерігати за птахами. Вона була не першою, кого Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, на перших порах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що ніякої «великої науки» в Проґресо не робиться. Сюди, отримавши чималі гранти, прилітають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два вертаються назад у Штати. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос в науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара[163] під час сезону парування длубаються один у одного дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола Проґресо і потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.
Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, і підступила до Ернесто.
— Що в тебе?
— Дивися. — Він подав їй згорток.
Жінка неспішно розгорнула пакет і видобула зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.
Розгорнувши послання, вона стала читати:
Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця:
— Де ти це знайшов?
— Пакет приклеїли до скла на старій «Cessn’і».
— Що скажеш? Думаєш, правда?
ebooksa