Твердиня

Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Перуанець лежав на животі, по спині розповзались дві темно-червоні плями. Секунд за двадцять після влучання бідолаха заворушився: виставив у сторони лікті і поповз в напрямку піраміди. Левко знову скинув АКМ (він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, незважаючи на те що розстрілював беззбройну людину), переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, ретельно прицілився і став натискати на гашетку, рівняючи ствол після кожного пострілу. За шостою спробою він вгатив кулю акурат перуанцю у вухо.

Тиша, що встановилася після того, здавалась нестерпно гучною.

Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина і японки.

«Ну от, — подумав хлопець, — перше питання на порядку денному вирішено, Сьомо. Ти задоволений? Ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного чуттєвого відтінку.

Кілька хвилин назад (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко міркував, що, розправившись зі злощасним вартовим, розридається, очікував, що його знудить, думав, що з розпачу пожбурить автомат якомога далі в джунглі. Нічого подібного. Пустота. Порожнеча. Ніякого щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних проявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала найбільше.

Ґрем, Семен і Сатомі осклілими очима витріщались на Левка. Погляди променилися складною гамою почуттів, в якій теплилася вдячність, проскакували повага і затаєний страх. Проте поза ними весь вільний простір заповнювало нереальне відчуття, що зародилось у той момент, коли Левко відкрив вогонь з вершини піраміди, і остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема і Сатомі, навіть попри epic fail[164] ідеї драпонути на «Колібрі», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Та щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним з гурту, адже зробив те, на що жоден з них не відважився б навіть за кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув його в бік тих, хто розпоряджався на Паїтіті. Вони всі це розуміли. Левко в тому числі.

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі некліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. Поява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець осягав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як виразити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що одна справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — холоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з автомата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство може бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена куля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться переконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам перечепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до самої смерті). В другому випадку… навряд чи можливо, не розлучившись зі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випадково опинився у руках, а куля вилетіла з дула за власним бажанням…

Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривожно позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинився за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої перегородки.

— Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на запитання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:

— Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.

— Що?!

Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і… погодилися», — здогадався хлопець.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ранком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

— Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто симулювати отруєння?

— Що тут розуміти? — Сьома й далі говорив спокійно. — Після такого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризикувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Барра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробудження ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені здається, він щось підозрював, я не впевнений, але… краще нам бути такими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.

— А ти не боїшся, що ми… — Українець не договорив.

— Вип’ємо меншу дозу.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.