Твердиня

— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це виглядало спочатку. Ми вимріювали вагу зразків на електронному пристрої, коли виявили, що вага одних і тих же уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили: щось негаразд з вагівницею і замінили її. Та вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Приміром, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці сімсот шістдесят грамів породи, а носій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було піднести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином втрачав у вазі. — У цьому місці росіянин недовірливо скривився. — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ваги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який поводив себе дивно, і…

— І?

— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов упритул до Семена, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути в лабораторію всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — і вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладкий чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче порившись, я відшукав ще двійко менших: один як ґудзик, інший — не більше горошини. Ці камінці, перебуваючи поряд із вагами, впливали на все, що зважувалось, полегшували предмети.

— Камені зменшували вагу інших каменів? — «Bullshit». Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.

— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалась. — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, і відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.

Семенів борлак смикнувся:

— На силу тяжіння?

— Так.

— Я не вірю вам.

— Я знав, що ти не повіриш. — Сивочолий посміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний. — Він нахилився, залізши рукою в кишеню за спинкою крісла і витягнув звідти дванадцятифунтове[183] гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому. — І він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку.

Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра або ж свідчив про належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро легко поміщалось у долоні, правда, Сьомі довелось напружувати руку, щоб втримати його.

— А тепер візьми ось це. — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий само чорний, як і ядро, але завбільшки з гусяче яйце, і поклав його в іншу долоню Семена.

Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.

— Це він? — одними губами запитав Сьома.

— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.

Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. Через секунду він може впевнитись, що Джейсон — кінчений шизофреник, і тоді… Але в тому-то й проблема: він тупо не знав, що тоді.

Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву (в якій лежав камінець) під правою. В ту ж мить:

— О, блін… FUCK!!!

«Або ми обоє шизофреники, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»

Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом і того легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного і середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилась повітрям.