Семен стримав посмішку і простягнув Джейсону руку. Чоловік потиснув її. Всередині у хлопця все палало.
Хай йому грець, він був готовий працювати безкоштовно.
Віктор Шако повернувся з вильоту о дев’ятій ранку, привізши трохи провізії і спеціальне замовлення Джейсона — електричне крісло-коляску «iChair MC3 1.612» для пересування як у приміщеннях, так і надворі. Напхане всілякими функціями (підйом сидіння, нахил спинки в будь-який бік, незалежно від висоти підйому, спеціальна програма маневрування у вузьких коридорах тощо) крісло більше нагадувало сидіння пілота надсучасного винищувача, ніж інвалідний візок. Коштував «iChair» недешево — 6000 євро, але Х’юз-Коулман вважав його цінним капіталовкладенням.
Презентувавши подарунок Семену, Джейсон посадив його в крісло, повіз підземними коридорами і через якийсь час викотив у ліс, залишивши Твердиню через один з виходів на північній стіні першого рівня.
— Куди ми їдемо, Джейсоне? — спитав Сьома.
— Ти не бажаєш прогулятися? Освоїтись із новим транспортним засобом? Крім того, я хочу просто поговорити.
— Чому ви безперестану трощите граніт? — Після ранкової порції кокаїну росіянин почувався чудово. Біль відступив. — Нащо вам стільки каміння?
— Це і камінь, і не камінь водночас.
Вони спинились метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чоловік розвернулись обличчями до руїн.
— Тобто?
— Я видовбав перші зразки з мурів Твердині років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал з незвичайними властивостями. Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший ліпший камінь зі стіни нижнього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це за межею раціональної інженерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не може вправлятися з брилою, що важить, як… як… — чоловік затнувся, намагаючись добрати слушне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті, і не з нашими фізичними законами. Я довго думав, і єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва подібних стін, полягав у тому, що мегаліти не висікали і не перетягували. Їх робили на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетворювалась на камінь, я в це вірив і сподівався знайти секрет.
— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.
— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то більше переконувався — мегаліти таки висікали.
— Але де?
— Метт Подольські, геолог, проаналізував склад і дійшов висновку, що не знає, звідки походять камені.
— То вони… звідти? — І вірячи й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.
— Ні. Якби брили мали позаземне походження, Метт сказав би. Все, що прилітало до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, але вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не траплялось ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, походить з девонського періоду[181], тобто її вік нараховує чотириста мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти можуть залягати десь дуже глибоко під поверхнею Землі.
«Чотириста мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.
— І ось, — правив далі Джейсон, — під час одного з експериментів над зразками ми виявили… ми… — сивочолий став затинатися і зазвучав, мов подерта плівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки… зіткнулися з дечим… незвичайним… неймовірним… я б навіть сказав: фантастичним. З чимось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.
Росіянин зрозумів, що не дихає, лиш тоді, коли серце боляче смикнулось. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:
ebooksa