Твердиня

По тому він обхопив шерехате ядро всією долонею, і прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.

Цілу хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка і слідкував, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його і, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, та не набагато. При такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулося.

«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси і нічого більше. Лишайся критичним і не вір усьому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»

Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик збоку до снаряда. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок упритул до ядра, але той не відштовхнувся і не прилип, не полегшав і не збільшив ваги.

«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — але серце більше не слухалось мозку і нарощувало темп.

— Це не магніт, хлопче. — Джейсон пильно спостерігав за муками Семена (подумки підсміюючись над ним). — Можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи навіть пригоршню землі. Нічого не зміниться. Зараз ти на хибному шляху.

Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро ніяк не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги настає тільки тоді (Сьома ще раз повторив найперший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відтинає, а зверху — викривляє вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.

— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.

— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь діє на поле, а не поле на нього. І вони, — він ще раз тицьнув на Паїтіті, — про це знали.

— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.

— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти по масі — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи. — Наступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з їдким роздратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату Na[AlSi3O8], на 28 % — з чорного моріону (різновиду кварцу) і на 17 % — з темноколірного мінералу біотит; він має густину 2798 кг/м3 і твердість 90 HRA за шкалою Роквелла[184]. Я можу витягти з Твердині тисячу ідентичних камінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту. — Чоловік зітхнув, придушивши хвилю обурення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбаємо стіни, виймаємо з надр Твердині тонни породи і вилучаємо шматки, що змінюють гравітаційне поле. Потім фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромінюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємось під мікроскопом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємось зрозуміти чому. Поки що — безрезультатно.

Джейсон простягнув руку і забрав чорний камінець у Семена. Ядро лишалось у руках у хлопця.

— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру. — Зненацька він стишив голос, немов остерігався, що Твердиня підслухає і не дасть поділитись своїми таємницями; хлопцю довелось витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки і натрапили на отвір діаметром 11,6 см, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він йшов знизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожнина починалась (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані сорок шість сантиметрів від долівки Чорної кімнати. Складалося враження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу наверх, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупинившися за сорок шість сантиметрів від цілі.

Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічав Семена і розмовляв сам із собою.

— Перший раз, коли мені її показали, я не надав дірці ніякого значення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запихаючи особливо великий мегаліт у фундамент Паїтіті. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету і… не почув нічого. Мій «нікель»[185] летів настільки довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути. — У цьому місці Джейсон затих.

— І що ви зробили? — Сьома нетерпляче і безцеремонно смикнув чоловіка за штани.

— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалась, відбійні молотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та попри все сантиметр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Паїтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь глибиною тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину: строго вертикально, і з незмінним діаметром 11,6 см. В певний момент я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, і я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому спочиває вся Твердиня. Каменярі повернулись до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову і не давала спокою. Мені стало цікаво: наскільки вона глибока? І куди (а точніше — звідки) веде? Я опустив у неї линву і дна не дістав. Взяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і став спускати в отвір. Я витратив усю довжину — більш ніж триста метрів, — але тягарець і далі теліпався підвішений.

Семен слухав, не перебиваючи, і відчував, як у животі спурхують метелики.

— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос діаметром чверть дюйма[186] і найбільшою довжиною, яку тільки могли забезпечити на заводі-виробнику. Бухту доставляли на «Мі-8»; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку насилу заштовхали в Чорну кімнату. Потому зафіксували вільний кінець і стали розкручувати трос.

— Вистачило?