Твердиня

Довгих п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розкривав рота і ні про що не думав, боячися, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатися.

«Це якийсь жарт? Може, то Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»

Сьома посидів нерухомо хвилину, після чого, не думаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів у «нору», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло і почесав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вихватка, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.

А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишились поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.

Дати, що дозволять зазирнути за 2012-й…

CLXX

Біля металевих дверей Сьома завмер, подумавши, що забув ключа.

На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.

Хлопець відкинув замок, відкрив важенну стулку і протиснувся всередину. У грудях засвербіло як при стенокардії (Сьома, звісно, не знав, як почувається людина, що слабує на «грудну жабу», але припускав, що хворий відчуває щось подібне до тої важкості, що облягла його серце і ділянку спини за грудниною, щойно він занурився в чорноту кімнати з датами).

Він ввімкнув ліхтар і обдивився стіни, так наче боявся, що записи можуть щезнути. Подивився туди, де за темрявою таїлась роздовбана підлога і діра, що тягнулась з бозна-якої глибини. Скажена думка осіла у мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець скулився і відтіснив її, поставивши візок так, щоб не бачити місця, де знаходився отвір. Потому дістав блокнот, ручку і заходився записувати все підряд — усе, що бачив, починаючи з найвищих рядків (куди дотягувалось світло) і помалу спускаючись додолу.

Семен заповнив дрібним шрифтом цілу сторінку, перегорнув листок і списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, згас. Тієї ж миті Сьома почув за спиною шепіт…

(аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)

…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося шиї.

CLXXI

Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялася.

І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би подумав, що галюцинує і не злякався так сильно. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомий — рваний і сухий, — несхожий на жодну з відомих хлопцю земних мов, часом виливаючись в утробне ричання.

Очі вилазили з орбіт, але хлопець не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід у залу.

«Господи, допоможи мені…»

(аш-ш-г-х-х-р…)

Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше забратися з Чорної кімнати.

(…бо якщо щось трапиться — я не встигну… ніхто не встигне тебе витягти…)

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спині метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На секунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.